Інтенсивна підготовка основних гравців до розіграшу нового політичного сезону дає підстави очікувати радикальних зрушень на політичній карті України.

Особливу активізацію спостерігаємо в таборі прихильників Президента, яким очевидно врешті набридло бути хлопчиками для биття і вони вирішили вдатись до радикальних дій (помірковані дії на цій стадії не матимуть жодного ефекту) з відновлення рейтингу свого патрона. Здається, в Адміністрації Президента усвідомили, що безпорадно дивитись на планомірне знищення іміджу Президента, що триває з 2005 завдяки як опонентам так і «запеклим» друзям, більше не можна.

Через політтехнологічні війни українських фінансово – політичних проектів суспільство стає щораз більш дезорієнтованим щодо об’єктивної економічної дійсності в країні. Вміло заграючи на закоренілій звичці прибіднюватись вихованій насильницькою радянською політикою зрівнялівки («щоб бува не назвали куркулями»), наш політикум на ментальному рівні привчив країну до бідності: будь-яка проблема в країні на будь-якому рівні легко пояснюється відсутністю коштів в бюджеті; армія, культура, медичне і соціальне забезпеченння хронічно недофінансовані; будівництво стратегічних об’єктів, розбудова інфраструктури гальмуються через брак коштів, зарплати і пенсії завжди занизькі а ціни зависокі. В той самий час завжди напрошується запитання чому країни набагато менші за територією, населенням, природніми багатствами, з менш розвиненою економікою, з нижчим рівнем розвитку науки все ж знаходять гроші на фінансування потрібних суспільству проектів як економічних так й гуманітарних. В Україні ж, як тільки мова заходить про вирішення націотворчих гуманітарних питань, то в переконаних патріотів в хід запускається аргументація на зразок «хіба нам немає куди подіти гроші – спочатку потрібно вирішувати економічні проблеми». Потреба об’єктивної оцінки української економічної дійсності виникає з особливою гостротою в зв’язку зі спробами побороти надокучливу інфляцію.