Втримати хвилю гідності

20 вересня, 2019

Публікація на “Новинарня”

У шостий рік після Революції Гідності Україна знову стикається з усіма симптомами запаморочення нового керівництва від швидкої концентрації непересічного об’єму влади.

Офіційна зустріч президента із ключовим олігархом в його оточенні та наступні показові обшуки в Приватбанку й підпал будинку Валерії Гонтаревої мали б ознаменувати завершення періоду “надій і очікувань” й початок протверезіння від викривленої реальності, в яку поринула Україна в рік виборів.

Ми спостерігаємо приголомшливе перетинання новообраною владою тих червоних ліній, які вважались відносно недоторканими після Євромайдану:

– зухвале нехтування законами й Конституцією, яке вже сьогодні дає підстави говорити про авторитарний ухил нової влади;
– підминання Конституційного Суду для узаконення дочасних парламентських виборів з метою розширення впливу нової влади, яке за всіма ознаками дуже схоже до розширення повноважень Януковича через скасування політреформи 2004 року;
– свавільне встановлення контролю над ЦВК для завершення процесу здобуття абсолютної влади в країні через місцеві вибори;
– перетворення парламенту на фасадну декорацію, де некваліфікованим депутатам відведена роль штампувальних верстатів зі схвалення кулуарно підготованих рішень;
– нечуваний кронізм й необмежене потурання конфлікту інтересів, в результаті якого наближені олігархічні групи стрімко відновлюють вплив завдяки сприянню з боку влади;
– повзуча капітуляція перед Кремлем – від дискредитацій й переслідування постмайданної влади, валідації московської пропаганди, до тихих поступок національними інтересами в протистоянні російській воєнній агресії;
– зелене світло для реваншу одіозних проросійських персонажів режиму Януковича…

Ця сумна картина реальності далека від міражу “щастя”, яким українців намагаються заколисати для приховання драматичного регресу країни за останні місяці.

Втім, не дивуймося, що “лукашенкізація” України руками закулісних режисерів офісу президента сприймається більшістю “на ура”. В основі цієї більшості люди, які далекі від розуміння цінностей демократії й лібералізму, чи змісту трансатлантичної інтеграції.

У 2019 році країна поринула у феєрію, у якій більша частина виборців новообраної влади, які традиційно підтримували проросійський політичний вектор з усіма його “цінностями”, дивовижним чином трансформувалися у прихильників демократії й прозахідних реформ, якими їх виставляли лобісти Зе-команди. На жаль, ці абсурдні маніпуляції не знайшли належного відпору ані з боку медійної чи експертної спільноти, ані з боку громадянського суспільства.

Сьогоднішнє народне схвалення явно регресивної політики лише підкреслює, наскільки далеким від правди був імідж “прозахідного реформаторства” “нових облич”. Виявилось, що, як і за часів Януковича, правові принципи, доброчесне врядування чи навіть суверенітет країни відходять для цих виборців на дальній план, коли в обмінниках дешевшає долар.

Влада, яка концентрує вплив, щоб уникнути контролю суспільства, і яка керується пріоритетами олігархів, однозначно працюватиме проти інтересів громади.

Українці не дочекаються від такої влади відповідальної політики, прозорих економічних реформ, справедливих судів, ефективної протидії корупції, чи гідної відсічі російській агресії. Коли державна політика стає заручником олігархів, розповідати про “реформи” чи “антикорупцію” можна тільки для приховання триваючого переділу багатства в країні.

СЬОГОДНІ ЗРОСТАЄ РИЗИК ТОГО, ЩО В УКРАЇНІ МОЖЕ ВКОРІНИТИСЯ МАФІОЗНА ДЕРЖАВА ЗА РОСІЙСЬКИМИ ЛЕКАЛАМИ: З ДОБРИМ ЦАРЕМ, ЯКИЙ “ДІЛИТЬСЯ” З НАРОДОМ ТА СУВОРО КАРАЄ “БАРИГ” І “ПОГАНИХ БОЯР”.

Варто лиш нагадати, що від такого “поділу” фінансово виграють передусім олігархи, а пересічні громадяни втрачають свободи.

Обидві українські революції ХХІ сторіччя – Помаранчева і Євромайдан – це вияви боротьби активної патріотичної меншості проти поступливої зросійщеної й зрадянщеної більшості. Активна меншість здіймає хвилю, яка змінює країну, але потім затихає у в’язкому болоті суспільства, що опирається великим змінам.

Здобуття влади силами, які стоять за президентом, має багато спільного із приходом до влади “сім’ї” Януковича у 2010-му. Їх дії й методи у владі також мало відрізняються.

Не маймо ілюзій, що результати можуть бути різними. Форум “щастя” й публічне оголошення “вічного миру” між двома ключовими олігархічними групами зробили явним союз (про який довго мовчала українська преса), який надав “новому обличчю” ресурс щоб перемогти на виборах. Цей союз має не менш цинічні цілі, аніж донецька “сім’я”.

Нагадаймо самозаспокійливі мантри демократичного табору під кінець помаранчевого періоду про те, що продемократичний уряд та більшість в парламенті зможуть стримувати проросійський дрейф Януковича та апетити олігархічних кланів за його спиною. Ті ілюзії були розбиті на друзки за лічені місяці.

Сьогодні ж не існує жодних політичних запобіжників! Опозиція позбавлена найменшого впливу, а архітектори владної конструкції здобули тотальний контроль над державним апаратом й використовують старі методи зловживання владою, втім із ще більшою нахабністю.

Більш того, країна перебуває у стані війни, а агенти Кремля ходять на роботу парламент з демократичним мандатом від громадян України. Ризики для державотворення непомірно вищі. Після, на перший погляд, незначних, а насправді – критичних поступок Путіну, в напрямку яких нова влада вперто підштовхує націю, Україна може залишитись номінально суверенною державою, проте фактично невільною буферною зоною між ЄС і Росією без геополітичної суб’єктності.

Стан справ у громадянському суспільстві також викликає занепокоєння. Активісти й організації, які п’ять років висували завищені очікування до постмайданної влади й настирливо ігнорували позитивні зрушення, сьогодні принишкли. Зовсім непомітно минули часи їх протиборства з владою, коли доходило до закликів до Заходу заморозити підтримку України, не дивлячись на російську воєнну агресію. Можливо, частина активістів ще живе невиправданими сподіваннями на позитивні зміни, а інша сподівається вписатися у фасад реформаторів, якими нова влада приховує закулісні процеси переділу реальної економіки в країні.

Відкрите звернення громадськості до президента “Не допустимо капітуляції!” обнадіює, що громадянське суспільство ще зберігає здатність об’єднатись перед критичними викликами для держави. Хочеться вірити, що ця ініціатива – це не “занадто мало” і не “занадто пізно”.

Пам’ятаймо про крихкість мрії про вільну Україну, інтегровану у демократичний світ. Вона може згаснути непомітно й повільно, як згасають ліберальні демократії у Східній Європі, де до влади прийшли популісти.

Підминання країни режимом Януковича завершилось катастрофою тому, що суспільство своєю слабкою протидією на випадки зухвалого нехтування законом, дозволило режиму зайти надто далеко задовго до подій Євромайдану. Українцям час засвоїти той урок і зрозуміти, що потрібно захищати верховенство права й суверенітет вже сьогодні, аби не допустити непоправного завтра.