Через політтехнологічні війни українських фінансово – політичних проектів суспільство стає щораз більш дезорієнтованим щодо об’єктивної економічної дійсності в країні. Вміло заграючи на закоренілій звичці прибіднюватись вихованій насильницькою радянською політикою зрівнялівки («щоб бува не назвали куркулями»), наш політикум на ментальному рівні привчив країну до бідності: будь-яка проблема в країні на будь-якому рівні легко пояснюється відсутністю коштів в бюджеті; армія, культура, медичне і соціальне забезпеченння хронічно недофінансовані; будівництво стратегічних об’єктів, розбудова інфраструктури гальмуються через брак коштів, зарплати і пенсії завжди занизькі а ціни зависокі. В той самий час завжди напрошується запитання чому країни набагато менші за територією, населенням, природніми багатствами, з менш розвиненою економікою, з нижчим рівнем розвитку науки все ж знаходять гроші на фінансування потрібних суспільству проектів як економічних так й гуманітарних. В Україні ж, як тільки мова заходить про вирішення націотворчих гуманітарних питань, то в переконаних патріотів в хід запускається аргументація на зразок «хіба нам немає куди подіти гроші – спочатку потрібно вирішувати економічні проблеми». Потреба об’єктивної оцінки української економічної дійсності виникає з особливою гостротою в зв’язку зі спробами побороти надокучливу інфляцію.

Візьму сміливість стверджувати, що якість життя пересічного українця і його добробут, не зважаючи на усі незадоволені коментарі, ніколи за всю історію не були на такому високому рівні. Непогані показники росту економіки на протязі майже усього десятиріччя і збільшення прибутків населення (офіційно за 2000—2007 роки в 4,8 рази) дозволили українцям рівень життя, який явно не відповідає офіційній статистиці за якою рівень ВВП на душу населення чи не найнижчий у світі а наявний дохід з розрахунку на одну людину в червні 2008 року становив 1123,1 грн.. Інакше чи могли б українці заповнювати автомобілями вулиці міст одними з найшвидших темпів у світі, створити будівельний бум і купувати нерухомість за позахмарними цінами, переплочувати більше за наших сусідів за побутові товари і електротехніку і харчуватись за європейськими цінами? Поточний аналіз крові економіки – грошей – демонструє вражаючі цифри: заощадження населення у банках станом на 1 серпня 2008 року становили 198,237 млрд. грн., а депозити юридичних осіб – 133,903 млрд. грн., при цьому власний капітал банків становив 88,8 млрд. грн., а активи банків 717,9 млрд. грн. Тому враховуючи деформований тіньовий характер нашої економіки правдоподібнішими виглядають експертні розрахунки ВВП з включенням показника паритету купівельної спроможності, долі тіньової економіки та економіки домашніх господарств, які виходять на суму ВВП у 600 – 650 млрд. дол. США.

Чудово знаючи скільки грошей потрапляє в кишені пересічного українця ми все ж дозволяємо політикам обманювати себе і збурювати економічне незадоволення для маніпулювання думкою виборця (з останніх кумедних прикладів: коли була була озвучена ініціатива впровадження електронної системи, яка забезпечить особисте голосування депутатів, деякі з противників ідеї наводили аргумент її коштовності як причину відмовитись від виконання прямої норми Конституції). Ми дозволяємо собі жити в амбівалентній ілюзії бідності та водночас переконання, що рівень життя повинен бути не нижчим ніж в країнах Європейського Союзу. Проте нам слід усвідомлювати по-перше, що потрібно цінувати те, що маємо, бо якість життя вимірюється не доларами, а щастям, і, по друге, для того щоб стрибнути на рівень матеріального комфорту суспільств, які будували його без вимушеної перерви на «світле комуністичне майбутнє», без геноцидів, без політичних зачисток еліти, без руйнування соціальної структури і суспільних устоїв нам потрібні якісні зміни.

Слід зосередитись на конструктивному використанні ряду факторів сьогодення, які є надзвичайно сприятливими для економічного розвитку: наявність кваліфікованої робочої сили, доступність сучасних технологій, можливість залучення інвестицій, значний платоспроможний попит і зростання споживання. Звичайно, до сприятливих факторів не можна віднести зниження товарного забезпечення доходів, що роздмухує інфляцію, проте покращення ефективності використання факторів виробництва, в тому числі зменшення енергозатратності виробництва і підвищення продуктивності праці, та покращення ефективності управління могли б вирішити цю проблему на її глибинному економічному рівні. Втім, незважаючи на те, що уряду добре відомо, що розрив споживання (потужно стимульованого доступністю кредитування) від зростання продуктивності праці, породжує інфляційні процеси, які нівелюватимуть інші конструктивні зусилля з наведення ладу в економіці, він не поспішає перетворити вище перелічені сприятливі економічні фактори у розвиток національного виробництва, віддаючи перевагу спробам побороти інфляційні процеси монетарнми засобами для досягнення швидких політичних цілей (хоч здається пора спитати врешті з уряду чому зміцнена гривня ВЖЕ ВДРУГЕ не спричинила здешевлення товарів, а призвела лише до знецінення заощаджень і надприбутків спекулянтів). Не здійснюючи необхідних заходів ми можемо пропустити цей історичний сприятливий момент, бо задоволення попиту відбуватиметься за рахунок імпорту, ведучи до негативного торговельного сальду і значних деформацій в структурі економіки, а доходи населення не зможуть підтримувати споживчий бум при такій інфляції протягом тривалого часу і ми вже маємо нагаду переконатись у цьому на прикладі стагнації ринку нерухомост протягом літніх місяців і спаду продажів нових авто навіть по знижених цінах.

Життя в умовах капіталістичної економіки більш динамічне і створює більше можливостей і пропозицій, але також супроводжується більшим стресом, неспокоєм і відповідальністю. В своїй праці «Політична економія» визнаний у світі український економіст М.І. Туган-Барановський пояснюючи низьку продуктивність праці в Російській імперії в порівнянні з Заходом називав: низький науково-технічний рівень підприємств; низьку кваліфікацію робочої сили; культурну відсталість в безпосередньому зв’язку з загальними політичними й суспільними умовами. Таким чином не лише від уряду, але в першу чергу від громадянського суспільства – від нас з вами – залежить яку культуру і політичні й соціальні умови формуватимуться в країні. Від нас залежить чи ми йтимемо за пряником дешевого популізму, який дуже дорого обходитиметься країні в близькому майбутньому, чи через вплив громадської думки на уряд вимагатимемо покращення умов для здійснення підприємництва, створення умов для розвитку фондового ринку, спрямування бюджетних коштів на проекти розвитку. Наші трудові мігранти добре знають, що причини нарікати на стан справ в державі та в економіці є в усіх країнах, але суспільна культура світових демократій не дозволяє народам перекладати відповідальність вийнятково на лідерів – коли лідери хиблять суспільство повинно відкоректувати їх дії.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.