Після прочитання статті відомого правника і правозахисника “Мовне питання в Україні в контексті прав людини та бюджетних видатків” напрошуються деякі коментарі.

Було б доречно, якщо б автори хоч словом обмовилсь про мету Хартії і Пояснювальну доповідь, яка її розкриває в деталях. А Пояснювальна доповідь дає дуже багато відповідей.

В пункті 1 пояснюється, що багато європейських держав мають на своїй території компактні регіони проживання АВТОХТОННИХ груп, які спілкуються мовою відмінною від мови більшості. Зауважується, що це наслідок історичних процесів, коли формування держав не відбулось в тих самих межах, на яких була поширеною мова і, таким чином, менші спільноти були поглинені більшими.

Другий пункт пояснює, що захист цим автохтонним групам потрібний тому, що їх мова знаходиться під загрозою неприязного середовища або державної політики асиміляції.

Пояснюючи цілі Хартії, пункт 10 каже про те, що заходи із захисту цих мов вживаються задля того, аби компенсувати несприятливі умови минулого.

Автохтони – перші поселенці. Тож яким чином можна обгрунтувати претензію російської на регіональний статус? Які загрози неприязного середовища є для російської в Україні? Які такі несприятливі умови перетерпіла російська мова в Україні протягом історії?

Пункт 14 наголошує, що відносини між офіційними мовами і міноритарними мовами, як вони відображені в Хартії, не можуть нести характеру змагання і протистояння між мовами. Можливо тому важко знайти на континенті державу, яка б надала статус регіональної мові, яка сама загрожує офіційній. А законопроект КаКі пропонує саме витіснення вжитку офіційної!!!

І, наостанок, пункт 15 специфічно говорить про те, що Хартія не поширюється на нові мови, які з’явились в державах в результаті недавньої міграції. Таким чином, майже 4 мільйони турків в Німеччині не можуть претендувати на статус для турецької.

Виходячи з цього, хай хтось спробує спростувати, що російська мова отримала поширення в Україні не через політику жорстокого викорінення української і не через міграцію росіян в Україну.

Законопроект КаКі це не більше, ніж зловживання механізмом Хартії з метою продовження цієї шовіністичної великоросійської політики із витіснення і нищення української, яке має дуже мало спільного із захистом прав людини.

Публікація на УП.

“Люди, які прагнуть збудувати націю,
у якій вкорінені міцні демократичні інститути,
як гарантія проти свавілля державної влади,
мусять спочатку навчитись звільнити власний розум від апатії та страху”.
Онг Сан Су Чі, лауреат Нобелівської премії миру, із промови “Свобода від страху”

Минулого тижня, після 21 року з дня присудження Нобелівської премії, років, які їй довелось провести в умовах переслідування владою та переважно під домашнім арештом, Онг Сан Су Чі вперше змогла особисто отримати нагороду.

Зовсім недавно опозиційний лідер М’янми стала депутатом нижньої палати парламенту, де її партія здобула декілька десятків місць. Проте, не дивлячись на переможний розвиток подій, Онг Сан Су Чі все ж застерігає від надмірного оптимізму та закликає до “здорового скептицизму”.

Можливо, саме цього “здорового скептицизму” бракувало українцям після Майдану…

Мабуть, в Онг Сан Су Чі є вагоміші причини для цих застережень, ніж, навіть, етнічне протистояння, жертвами якого стають щораз більше осіб у її рідній країні. Хто дивився фільм Люка Бессона “Леді” про жертовну долю Онг Сан Су Чі, той, можливо, запам’ятав цікавий епізод, де у віддаленому кутку країни лідер демократичного руху під схвальні оплески селян проголошує необхідність утвердження в країні прав людини та демократії.

Однак, що в дійсності могли означати ці гасла для людей, які не мають ані достатніх знань, ані пов’язаного досвіду, аби зрозуміти значення цих закликів?

Політичні події останніх років в Україні також засвідчують, що загал українців дуже далекий від розуміння функціонування демократичних інститутів та цінностей прав людини. Більш актуальним він вбачає нескінченний пошук лідера, який наведе “правильний” порядок у країні.

Важкий процес становлення демократії виявився занадто складною справою для більшості, яка другим туром президентських виборів 2010 року винесла вирок перетворенням, започаткованим на Майдані.

Досвід країн “арабської весни” також підкреслює крихкість демократичних здобутків у суспільствах, які мають важке тоталітарне минуле. Зважаючи на нові протести в Єгипті, доречно згадати про цей приклад, де рік тому здоров’я тисяч і життя сотень людей було віддано за революційні зміни.

Чи очікували єгиптяни, які виступали за свободу слова, припинення корупції й свавілля поліції, – що на минулих вихідних у фіналі президентських виборів вони вибиратимуть між представником старого режиму Ахмедом Шафіком і представником ісламістів Могаммедом Мурсі? А їхній Верховний суд виявить юридичну винахідливість, не меншу за ту, яку в роки президентства Януковича демонструє український Конституційний суд, – аби зберегти владу за військовими?

Усунення недемократичних режимів – не вирішує одномоментно питання суспільних цінностей, які визначають якість наступних перетворень у країні.

У цьому й полягає важливий урок арабських революцій, який досі не хочуть прийняти українці…