Публікація на УП

Продовження. Початок “Віра й відповідальність“

Досить ненадовго виїхати із країни, щоб після повернення відчути з усією гостротою сюрреалізм місцевого життя. А, якщо ще й була необхідність пояснювати іноземцям нюанси українських політичних процесів – то постійно ловиш себе на думці, що з їхнього боку ці процеси мусять видаватись, м’яко кажучи, не зовсім адекватними.

Це зовсім не означає, що самі вони будуть у змозі раціонально пояснити політику власних урядів. Скажімо, у питанні заходів боротьби з фінансовою кризою на користь тих інституцій, які до нього безпосередньо причетні, і за рахунок тих, по кому ця криза найбільше вдарила. Чи, скажімо, чому їх поточна політика в стосунку до України й Білорусі жорсткіша від позиції по порушеннях прав людини в Росії – беручи до уваги, що Білорусь не проситься в Європейський Союз, до чого вони апелюють в українському випадку.

Зрештою, ці питання для іншого матеріалу.

Різні напрями соціології дають достатньо переконливі пояснення, чому люди оцінюють світ навколо по-різному. Сприйняття реальності моїми європейськими співрозмовниками так само залежить від факторів, які обумовлюють взаємовідносини в їх суспільствах, як і сприйняття реальності українцями.

Кожна нація, як складне й динамічне утворення, конструює власну, відмінну від інших народів, соціальну реальність, через щоденне тлумачення чуттєвого сприйняття дійсності й переосмислення наявних знань.

Умовно: крізь призму низки факторів, зокрема, соціальних цінностей і норм, – ми вибірково реагуємо на різні факти й події, приймаючи або відкидаючи ті чи інші їхні інтерпретації. У результаті формуємо соціальні установки й переконання, які мотивують нас до певної поведінки.

І так – по колу… Це природний процес упорядкування хаосу щоденного життя й надання йому значимості. Можна вважати, що ми в постійному пошуку спрощення дійсності для більш зручного вжитку.

Особливо в цьому спрощенні, у потрібному для себе напрямку, зацікавлені політичні гравці. Тому найбільші війни відбуваються в сучасному світі за розум і серця людей.

Після прочитання статті відомого правника і правозахисника “Мовне питання в Україні в контексті прав людини та бюджетних видатків” напрошуються деякі коментарі.

Було б доречно, якщо б автори хоч словом обмовилсь про мету Хартії і Пояснювальну доповідь, яка її розкриває в деталях. А Пояснювальна доповідь дає дуже багато відповідей.

В пункті 1 пояснюється, що багато європейських держав мають на своїй території компактні регіони проживання АВТОХТОННИХ груп, які спілкуються мовою відмінною від мови більшості. Зауважується, що це наслідок історичних процесів, коли формування держав не відбулось в тих самих межах, на яких була поширеною мова і, таким чином, менші спільноти були поглинені більшими.

Другий пункт пояснює, що захист цим автохтонним групам потрібний тому, що їх мова знаходиться під загрозою неприязного середовища або державної політики асиміляції.

Пояснюючи цілі Хартії, пункт 10 каже про те, що заходи із захисту цих мов вживаються задля того, аби компенсувати несприятливі умови минулого.

Автохтони – перші поселенці. Тож яким чином можна обгрунтувати претензію російської на регіональний статус? Які загрози неприязного середовища є для російської в Україні? Які такі несприятливі умови перетерпіла російська мова в Україні протягом історії?

Пункт 14 наголошує, що відносини між офіційними мовами і міноритарними мовами, як вони відображені в Хартії, не можуть нести характеру змагання і протистояння між мовами. Можливо тому важко знайти на континенті державу, яка б надала статус регіональної мові, яка сама загрожує офіційній. А законопроект КаКі пропонує саме витіснення вжитку офіційної!!!

І, наостанок, пункт 15 специфічно говорить про те, що Хартія не поширюється на нові мови, які з’явились в державах в результаті недавньої міграції. Таким чином, майже 4 мільйони турків в Німеччині не можуть претендувати на статус для турецької.

Виходячи з цього, хай хтось спробує спростувати, що російська мова отримала поширення в Україні не через політику жорстокого викорінення української і не через міграцію росіян в Україну.

Законопроект КаКі це не більше, ніж зловживання механізмом Хартії з метою продовження цієї шовіністичної великоросійської політики із витіснення і нищення української, яке має дуже мало спільного із захистом прав людини.