В недавньому The Economist вийшов розлогий матеріал про роль Німеччини в розвитку європейської економіки, який порушує ряд болючих питань. Зокрема недореформованості держав-членів ЄС, особливо Франції та Італії. Стан речей у Франції взагалі називається “запереченням” і з цим важко не погодитись.

Втім, цікаві тези озвучуються й про саму Німеччину, зокрема привернув увагу один факт, який може відіграти значну роль у європерспективі України – за прогнозами працездатне населення Німеччини в наступні 10 років зменшиться на 6,5 млн. осіб!!!

Такий сценарій розвитку демографічної ситуації може бути істотним стимулом не лише для запровадження безвізового режиму з Україною, а й укладення Угоди про Асоціацію.

Британці, для прикладу, зрозуміли виклики демографічної кризи вже давно і практично одразу відкрили свої кордони для трудової міграції з країн-членів Центральної і Східної Європи після їх приєднання до ЄС.

Втім, не будем забувати, що Україна теж серед лідерів за темпами скорочення населення. І тут існує кілька відомих варіантів рішення проблеми:

1. Заохочення народжуваності (політика Ющенка як приклад – додаткові соціальні виплати, заохочення усиновлення всередині країни);
2. Продовження працездатності (покращення системи охорони здоров`я, заохочення здорового способу життя – Західна Європа добрий приклад);
3. Контрольована імміграція (найкращий приклад США – без імміграції в них також відбувалось би скорочення кількості населення);
4. Обмеження імміграції (те, за що виступає Свобода – мені не відомі приклади, де ця політика дала позитивний ефект. Спроби в країнах ЄС лише наблизили демографічну кризу – в Голландії очікують колапсу усіх соціальних систем в наступні 25 років через різке зменшення кількості працездатного населення і вже почали впроваджувати заходи для уникнення такого сценарію).

Зрозуміло, що українців будуть жахати чужинцями і наполягати на простому 4 рецепті – в значної частини нашого нетолерантного суспільства це може знайти підтримку і тоді проблема тільки поглибиться.

Вплив процесів глобалізації непоборний. Світ в процесі великих трансформацій, які зачеплять підвалини концепції національної держави – цього не уникнути й Україні. Тому треба готуватись, зокрема через адекватні програми натуралізації і контрольованої імміграції. А якісне медичне забезпечення і додаткові виплати батькам навіть не обговорюються.

В контексті цієї теми варто згадати ще й про те, що в Європі щораз менше надій покладають на перелічені вище варіанти демографічної політики, а щораз голосніше говорять про “срібну” економіку, тобто економіку старіючого суспільства.

В деяких країн не залишається часу чекати демографічного дива. У Фінляндії вже до 2030 року 26% населення буде віком понад 65 років. Це стане потужним дестабілізаційним фактором для ряду систем: пенсійного забезпечення, охорони здоров`я, економічного потенціалу і навіть політичної системи (політика, за яку голосуватимуть старші люди, створюватиме соціальний розрив з політикою, яку вибирають молоді).

Через це ЄС і країни-члени вже зараз виділяють величезні фонди на інноваційні проекти в сфері роботизації, дистанційної медицини і т.п. Вони не хочуть розраховувати виключно на іммігрантів, бо в потрібних для їх економік кількостях, вони становитимуть загрозу звичному укладу життя.

Після ухвалення російською Думою останніх репресивних законів, ціннісні контури “руского міра” набирають щораз чіткіших форм.

В діяльності міжнародних організацій, зокрема – дуже показово – Ради Безпеки ООН, де Західні уряди “традиційно” виступають за демократію і захист прав людини від , Росія “традиційно” підтримує авторитарні і тоталітарні режими, які здійснюють свавілля проти власних народів.

У відносинах із сусідами Росія в її баченні “добросусідства” не гребує жодними засобами для утримання їх на своїй орбіті: інформаційні, торгівельні, енергетичні війни, газовий шантаж, втручання у внутрішнє політичне житття, і, навіть, військові дії.

У стосунку до власного народу російська модель “керованої демократії” (насправді – диктатури) не передбачає права громадян на: свободу мирних зібрань, свободу думки, свободу інформації, свободу створення організацій, чесні і вільні вибори, справедливий суд.

Влада оформилась у окрему касту, яка відгороджена від решти суспільства цензурою, репресивним апаратом, корупцією, соціально-економічною прірвою, і бюрократичними механізмами, що блокують соціальні ліфти.

Аби подавити будь-які прояви плюралізму в соціальному житті влада веде боротьбу не лише проти політичних опонентів, а й проти гродських ініціатив: від цькування громадських організації “грантожерами”, до законодавчих і адміністративних обмежень їх діяльності.

В російському суспільстві, з допомогою контрольованих державою медіа, культивуються різного роду дискримінаційні погляди: від знущань з вихідців із середньої Азії, мовної дискримінації, заохочення міжнаціональної ворожнечі, до цькування ЛГБТ спільноти.

Фактично держава запровадила офіційну ідеологію, яка підтримується і контролюється зусиллями усього державного апарату та протиставляється західному лібералізмові, який вважається таким, що несе загрозу традийному російському соціально-політичному укладу, а відтак кремлівській владі.

Ця ідеологія, передбачає формування міту “окремішності російського шляху”, просування антиліберальних установок, тоталітарне й імперіалістичне трактування історії, формування образу зовнішніх і внутрішніх ворогів, тощо.

Російське суспільство живе тоталітарними уявленнями про організацію соціального життя – особисті права і свободи мають бути підпорядковані соціальному благу (протестувальники не повинні заважати людям працювати і відпочивати, а геї повинні народжувати дітей).

На жаль, в Україні не бракує відкритих і прихованих послідовників поглядів, які транслюються з півночі: від представників влади, які просувають відновлення “радянськості” й згортання демократії, до представників парламентської опозиції, які просувають ідентичний порядок денний, до того, що укладається в Кремлі, з впізнаваними ключовими словами “лібарастія”, “толерастія”, “грантожерство”, та агресивною ксенофобією, інтелектофобією і гомофобією.

Така влада і така опозиція відповідають сьогодні за політику євроінтеграції. Чи можна вірити в їх щирість, чи покладати на них очікування – питання, мабуть, риторичне.

Українцям давно пора усвідомити, що політику євроінтеграції можуть ефективно втілювати лише люди, які віддані європейським цінностям. Інакше, піддаючись політичним популістам і авантюристам, ми повільно сповзатимемо в тенета “руского міра”.