В очікуванні вільнюського дива “останньої хвилини”, можна вже ставерджувати, що до надскладної політичної ситуації, з далекосяжними важкими наслідками, ми прийшли через занадто відверте небажання ЄС винагороджувати сьогоднішній український режим в перспективі президентських виборів 2015 року. Звідсіля й відсутність кредитів МВФ, фінансової допомоги ЄС, й вимоги щодо усунення “вибірковості правосуддя”.

Очевидно, з поверхневих міркувань особистого політичного майбутнього для сьогоднішньої української влади така формула є неприйнятною. Це мало б бути зрозуміло й ЄС, бо не одна теверезомисляча людина говорила про це європолітикам.

Втім, зрозуміле небажання дати сьогоднішній владі фінансову підтримку, що б дозволило їй приховати від суспільства катастрофізм наслідків їх перебування при владі, наклалось на драматичну недооцінку російського фактору, про який європейців також голосно застерігали.

На жаль, політики ЄС не змогли запропонувати конструктивної відповіді на конфлікт інтересів в трикутнику: євроінтеграція України – без винагородження української влади – не дивлячись на імперський тиск Росії.

В умовах, коли українське керівництво перебуває в ілюзії всевладдя, це має ті наслідки, які ми й спостерігаємо.

А українська влада ще, мабуть, й не усвідомила, що непідписання Угоди про Асоціацію:
– позбавляє повністю доступу до західної фінансової допомоги;
– робить їх небажаними політичними партнерами й гостями;
– нівелює шанси на переобрання;
– відбирає шанси на легітимізацію;
– відкриває шлях до кримінального переслідування після програних виборів;
– створює передумови для розгойдування політичної ситуації всередині країни ще до виборів;
– створює небезпеки для країни після виборів (коли опоненти можуть стати провідниками різних векторів інтеграції).

Якщо влада ці ризики прорахувала й свідомо на них йде, то нагальне питання до Євромайдану сфоормувати чіткі політичні вимоги аби не дати владі перегрупуватись і розвернути інтеграційний курс.

Як і очікувалось, безвідповідальність польської політичної еліти, з її однобічним поглядом на польсько-український конфлікт та зневагою до українського національно-визвольного руху, заклала камінь спотикання в налагодження добросусідських відносин на багато років вперед.

Пошук історичної правди ускладнюється не лише політизацією питання, але й тим, що мас-медіа підхопили цю тему і популяризують тенденційні міфи.

Один з помітніших прикладів – The Economist – опублікуваd матеріал, де наводяться “політичні” цифри жертв з польського і українського боків, які неодноразово і переконливо спростовувались дослідниками.

Не дивно, що з українського боку почали лунати заклики про визнання злочинними дій поляків проти українців: міжвоєнної антиукраїнської політики, етнічних чисток, та депортацій, внаслідок яких українці втратили споконвічні етнічні території (площею з невелику європейську державу) та були асимільовані. Без сумніву, юридична кваліфікація цих злочинів не становить великого виклику з точки зору міжнародного права.

Розпочинаючи ці політичні ігрища в оцінки історії заради додаткових очок на виборах, польській стороні варто було брати до уваги, що Європарламент в 2004 році визнав депортацію чеченців сталінським режимом геноцидом.

На превеликий жаль, ескалація конфлікту довкола цієї теми може зачепити історичний шанс України укласти Договір про Асоціацію з ЄС. Не маю сумнівів, що негативний підсумок саміту у Вільнюсі був би також великою втратою для польської держави, тому дуже хочеться вірити, що ї поліичні еліти ще спроможні далекоглядно оцінити усю поважність сьогоднішньої ситуації.

Леонід Зашкільняк “Про Волинські міфи і вчених, які про них пишуть”, Наше Слово

Олег Панькевич “Українське й польське суспільство та світове співтовариство повинні засудити злочини проти українців”, іменка ВО”Свобода”.