Як і очікувалось, безвідповідальність польської політичної еліти, з її однобічним поглядом на польсько-український конфлікт та зневагою до українського національно-визвольного руху, заклала камінь спотикання в налагодження добросусідських відносин на багато років вперед.

Пошук історичної правди ускладнюється не лише політизацією питання, але й тим, що мас-медіа підхопили цю тему і популяризують тенденційні міфи.

Один з помітніших прикладів – The Economist – опублікуваd матеріал, де наводяться “політичні” цифри жертв з польського і українського боків, які неодноразово і переконливо спростовувались дослідниками.

Не дивно, що з українського боку почали лунати заклики про визнання злочинними дій поляків проти українців: міжвоєнної антиукраїнської політики, етнічних чисток, та депортацій, внаслідок яких українці втратили споконвічні етнічні території (площею з невелику європейську державу) та були асимільовані. Без сумніву, юридична кваліфікація цих злочинів не становить великого виклику з точки зору міжнародного права.

Розпочинаючи ці політичні ігрища в оцінки історії заради додаткових очок на виборах, польській стороні варто було брати до уваги, що Європарламент в 2004 році визнав депортацію чеченців сталінським режимом геноцидом.

На превеликий жаль, ескалація конфлікту довкола цієї теми може зачепити історичний шанс України укласти Договір про Асоціацію з ЄС. Не маю сумнівів, що негативний підсумок саміту у Вільнюсі був би також великою втратою для польської держави, тому дуже хочеться вірити, що ї поліичні еліти ще спроможні далекоглядно оцінити усю поважність сьогоднішньої ситуації.

Леонід Зашкільняк “Про Волинські міфи і вчених, які про них пишуть”, Наше Слово

Олег Панькевич “Українське й польське суспільство та світове співтовариство повинні засудити злочини проти українців”, іменка ВО”Свобода”.

В недавньому The Economist вийшов розлогий матеріал про роль Німеччини в розвитку європейської економіки, який порушує ряд болючих питань. Зокрема недореформованості держав-членів ЄС, особливо Франції та Італії. Стан речей у Франції взагалі називається “запереченням” і з цим важко не погодитись.

Втім, цікаві тези озвучуються й про саму Німеччину, зокрема привернув увагу один факт, який може відіграти значну роль у європерспективі України – за прогнозами працездатне населення Німеччини в наступні 10 років зменшиться на 6,5 млн. осіб!!!

Такий сценарій розвитку демографічної ситуації може бути істотним стимулом не лише для запровадження безвізового режиму з Україною, а й укладення Угоди про Асоціацію.

Британці, для прикладу, зрозуміли виклики демографічної кризи вже давно і практично одразу відкрили свої кордони для трудової міграції з країн-членів Центральної і Східної Європи після їх приєднання до ЄС.

Втім, не будем забувати, що Україна теж серед лідерів за темпами скорочення населення. І тут існує кілька відомих варіантів рішення проблеми:

1. Заохочення народжуваності (політика Ющенка як приклад – додаткові соціальні виплати, заохочення усиновлення всередині країни);
2. Продовження працездатності (покращення системи охорони здоров`я, заохочення здорового способу життя – Західна Європа добрий приклад);
3. Контрольована імміграція (найкращий приклад США – без імміграції в них також відбувалось би скорочення кількості населення);
4. Обмеження імміграції (те, за що виступає Свобода – мені не відомі приклади, де ця політика дала позитивний ефект. Спроби в країнах ЄС лише наблизили демографічну кризу – в Голландії очікують колапсу усіх соціальних систем в наступні 25 років через різке зменшення кількості працездатного населення і вже почали впроваджувати заходи для уникнення такого сценарію).

Зрозуміло, що українців будуть жахати чужинцями і наполягати на простому 4 рецепті – в значної частини нашого нетолерантного суспільства це може знайти підтримку і тоді проблема тільки поглибиться.

Вплив процесів глобалізації непоборний. Світ в процесі великих трансформацій, які зачеплять підвалини концепції національної держави – цього не уникнути й Україні. Тому треба готуватись, зокрема через адекватні програми натуралізації і контрольованої імміграції. А якісне медичне забезпечення і додаткові виплати батькам навіть не обговорюються.

В контексті цієї теми варто згадати ще й про те, що в Європі щораз менше надій покладають на перелічені вище варіанти демографічної політики, а щораз голосніше говорять про “срібну” економіку, тобто економіку старіючого суспільства.

В деяких країн не залишається часу чекати демографічного дива. У Фінляндії вже до 2030 року 26% населення буде віком понад 65 років. Це стане потужним дестабілізаційним фактором для ряду систем: пенсійного забезпечення, охорони здоров`я, економічного потенціалу і навіть політичної системи (політика, за яку голосуватимуть старші люди, створюватиме соціальний розрив з політикою, яку вибирають молоді).

Через це ЄС і країни-члени вже зараз виділяють величезні фонди на інноваційні проекти в сфері роботизації, дистанційної медицини і т.п. Вони не хочуть розраховувати виключно на іммігрантів, бо в потрібних для їх економік кількостях, вони становитимуть загрозу звичному укладу життя.