Архів

Політичний популізм та імміграційна політика в ЄС

понеділок, 10 лютого, 2014

Протягом останніх днів з новою силою розгорілась тема імміграційної політики в європейських ЗМІ. По-перше, через оприлюднення відповіді британського уряду на парламентський запит стосовно кількості британців, які мешкають в країнах ЄС, а по-друге через суперечливий референдум у Швейцарії, на якому вчора з мінімальною перевагою – 50,3% – швейцарцями було проголосовано за запровадження обмеженя на імміграцію з боку країн-членів ЄС.

Дані, оприлюднені британським урядом стали несподіванкою для багатьох прихильників обмеження свободи пересування в ЄС. Виявляється, що кількість британців, які обрали своїм місцем проживання інші країни ЄС – 2,2 млн. осіб – майже дорівнює кількості мігрантів з країн ЄС – 2,3 млн. осіб. Оприлюднена статистика не враховує сотень тисяч британців, які не реєструють свого місця проживання в країнах ЄС, особливо це стосується їх перебування у Франції, Іспанії, та Португалії, так само як кількості нелегальних мігрантів всередині Об`єднаного Королівства.

Перелік країн ЄС з найбільшою кількістю британських мігрантів виглядає так: Іспанія – 1 млн., Франція -330 тис., Ірландія – 329 тис., Німеччина -1-7 тис., Кіпр – 65 тис., Нідерланди – 48 тис., Греція – 45 тис., Португалія 39 тис., Італія 37 тис..

Оприлюднені британським урядом дані також вказують, що не відбулося зростання міграції з Болгарії та Румунії після того, як були зняті обмеження на роботу для громадян цих країн.

Інший удар по традиційних аргументах ультра-правих сил і консерваторів, які здобувають політичний капітал на роздмухуванні страхів пов`язаних із міграцією, завдали, очевидно цілком неплановано, швейцарські виборці, руйнуючи стереотип, що загрозу неконтрольованої міграції несуть країни Східної й Південної Європи, які нещодавно приєднались до ЄС.

Мабуть ініціатори референдуму – ультра-права популістська Швейцарська Народна Партія – й не очікували, що, в контексті справ на європейському континенті, цей референдум лише викаже надуманість антиміграційної істерії.

Щорічно до Швейцарії, з населення у 8 млн. осіб, прибуває до 80 тис. мігрантів., а з них найбльша частка це громадяни країн ЄС. На цей момент кількість лише громадян Німеччини, які переселились на постійне проживання у Швейцарії становить 300 тис. осіб. Важливо зауважити, що з 2012 року в Швейцарії діють обмеження на роботу в країні громадян нових членів ЄС.

Референдум в Швейцарії несе загрозу розірвання низки угод між Швейцарією та ЄС, які забезпечували свободу пересування, вільних рух капіталу, товарів, і послуг. Сумнівно, що самі швейцарці від цього виграють.

Очевидно, що дебати навколо міграційної політики не вщухатимуть в ЄС, однак оприлюднена інформація дає зрозуміти, що політичний популізм не має кордонів і мігрантів використовують як цапів-відбувайла у політичній боротьбі. Заборонна антиміграційна політика є просто неправильною відповіддю популістів на виклики, які стоять перед країнами ЄС. На жаль, багатьом виборцям до вподоби прості рішення, особливо, коли політиками створюється атмосфера загрози звичному порядку речей для громадян в країні.

Ймовірно, новий напрям дебатів щодо міграції позначиться на питанні розширення ЄС, адже ультра-правим важче буде тепер маніпулювати страхами співгромадян.

В очікуванні вільнюського дива “останньої хвилини”

четвер, 28 листопада, 2013

В очікуванні вільнюського дива “останньої хвилини”, можна вже ставерджувати, що до надскладної політичної ситуації, з далекосяжними важкими наслідками, ми прийшли через занадто відверте небажання ЄС винагороджувати сьогоднішній український режим в перспективі президентських виборів 2015 року. Звідсіля й відсутність кредитів МВФ, фінансової допомоги ЄС, й вимоги щодо усунення “вибірковості правосуддя”.

Очевидно, з поверхневих міркувань особистого політичного майбутнього для сьогоднішньої української влади така формула є неприйнятною. Це мало б бути зрозуміло й ЄС, бо не одна теверезомисляча людина говорила про це європолітикам.

Втім, зрозуміле небажання дати сьогоднішній владі фінансову підтримку, що б дозволило їй приховати від суспільства катастрофізм наслідків їх перебування при владі, наклалось на драматичну недооцінку російського фактору, про який європейців також голосно застерігали.

На жаль, політики ЄС не змогли запропонувати конструктивної відповіді на конфлікт інтересів в трикутнику: євроінтеграція України – без винагородження української влади – не дивлячись на імперський тиск Росії.

В умовах, коли українське керівництво перебуває в ілюзії всевладдя, це має ті наслідки, які ми й спостерігаємо.

А українська влада ще, мабуть, й не усвідомила, що непідписання Угоди про Асоціацію:
– позбавляє повністю доступу до західної фінансової допомоги;
– робить їх небажаними політичними партнерами й гостями;
– нівелює шанси на переобрання;
– відбирає шанси на легітимізацію;
– відкриває шлях до кримінального переслідування після програних виборів;
– створює передумови для розгойдування політичної ситуації всередині країни ще до виборів;
– створює небезпеки для країни після виборів (коли опоненти можуть стати провідниками різних векторів інтеграції).

Якщо влада ці ризики прорахувала й свідомо на них йде, то нагальне питання до Євромайдану сфоормувати чіткі політичні вимоги аби не дати владі перегрупуватись і розвернути інтеграційний курс.