Публікація на УП.

“Люди, які прагнуть збудувати націю,
у якій вкорінені міцні демократичні інститути,
як гарантія проти свавілля державної влади,
мусять спочатку навчитись звільнити власний розум від апатії та страху”.
Онг Сан Су Чі, лауреат Нобелівської премії миру, із промови “Свобода від страху”

Минулого тижня, після 21 року з дня присудження Нобелівської премії, років, які їй довелось провести в умовах переслідування владою та переважно під домашнім арештом, Онг Сан Су Чі вперше змогла особисто отримати нагороду.

Зовсім недавно опозиційний лідер М’янми стала депутатом нижньої палати парламенту, де її партія здобула декілька десятків місць. Проте, не дивлячись на переможний розвиток подій, Онг Сан Су Чі все ж застерігає від надмірного оптимізму та закликає до “здорового скептицизму”.

Можливо, саме цього “здорового скептицизму” бракувало українцям після Майдану…

Мабуть, в Онг Сан Су Чі є вагоміші причини для цих застережень, ніж, навіть, етнічне протистояння, жертвами якого стають щораз більше осіб у її рідній країні. Хто дивився фільм Люка Бессона “Леді” про жертовну долю Онг Сан Су Чі, той, можливо, запам’ятав цікавий епізод, де у віддаленому кутку країни лідер демократичного руху під схвальні оплески селян проголошує необхідність утвердження в країні прав людини та демократії.

Однак, що в дійсності могли означати ці гасла для людей, які не мають ані достатніх знань, ані пов’язаного досвіду, аби зрозуміти значення цих закликів?

Політичні події останніх років в Україні також засвідчують, що загал українців дуже далекий від розуміння функціонування демократичних інститутів та цінностей прав людини. Більш актуальним він вбачає нескінченний пошук лідера, який наведе “правильний” порядок у країні.

Важкий процес становлення демократії виявився занадто складною справою для більшості, яка другим туром президентських виборів 2010 року винесла вирок перетворенням, започаткованим на Майдані.

Досвід країн “арабської весни” також підкреслює крихкість демократичних здобутків у суспільствах, які мають важке тоталітарне минуле. Зважаючи на нові протести в Єгипті, доречно згадати про цей приклад, де рік тому здоров’я тисяч і життя сотень людей було віддано за революційні зміни.

Чи очікували єгиптяни, які виступали за свободу слова, припинення корупції й свавілля поліції, – що на минулих вихідних у фіналі президентських виборів вони вибиратимуть між представником старого режиму Ахмедом Шафіком і представником ісламістів Могаммедом Мурсі? А їхній Верховний суд виявить юридичну винахідливість, не меншу за ту, яку в роки президентства Януковича демонструє український Конституційний суд, – аби зберегти владу за військовими?

Усунення недемократичних режимів – не вирішує одномоментно питання суспільних цінностей, які визначають якість наступних перетворень у країні.

У цьому й полягає важливий урок арабських революцій, який досі не хочуть прийняти українці…

Публікація на Українській Правді.

Наближаючись до завершення другого року терміну повноважень президента, видається, що 2011 рік став, мабуть, важливішим за наслідками для країни, ніж сам рік президентських виборів.

Звісно, хтось вважатиме минулі президентські перегони більш доленосними. Втім, сумний вибір, пропонований у другому турі, був символом поразки українців, незалежно від імені переможця. Позаяк його фіналісти відображали:

– суспільний запит на “сильну руку”;

– відсутність розуміння принципів демократії;

– деструктивні ціннісні установки масової свідомості;

– загальну невизначеність щодо ідеологічних переконань побудови економічного й політичного життя;

– відкидання порозуміння на користь войовничого антагонізму;

– та приглушення морального імперативу в масовому голосуванні за принципом вибору “меншого зла”.

Суспільство, яке бажає бути обманутим, без сумніву, досягне цієї мети. Звичайно, залишається ще деяке число прихильників віри в “кращу альтернативну версію” розвитку подій, у випадку приходу до влади іншого імені.

Та неупереджений аналіз не сприяє таким міркуванням.