Надзвичайно хотілось би присвятити цей допис аналізу питань справжньої соціальної ваги, проте останні тижні на першому плані обивательської уваги й надалі залишаються політтехнологічні маневри провідних гравців українського політикуму, витісняючи всі інші проблеми поза межі публічної дискусії.

Таким чином ми стаємо вимушеними глядачами театральних постановок трагі-комічного фарсу: блокування БЮТом послання Президента і вихваляння неіснуючого пакету антиінфляційних законів, шуму навколо громадянства народного депутата Давида Жванії чи Катерини Ющенко, роздмухування спекуляцій навколо ляльки Гітлера, прогнозів Андрія Портнова і натяків Юлії Тимошенко щодо політичної кар`єри Президента, зазіхань на статус Севастополя і обміну чорними мітками, демонізації Балоги, відчитування міністрів уряду з квоти НУНС і виклику на килим голів облдержадміністрацій… Цей перелік можна продовжувати в нескінченість. В той же час, розуміння складних персонажів й заплутаної сюжетної лінії нашої театральної дійсності глядачам упрощують через популістську акцентацію стереотипів чи створення нових міфічних образів, які покликані забарвити політичних акторів в білий або чорний колір за всіма канонами жанру.

Вже майже два десятки років, замість змінювати країну, наше суспільство марно намагається через політичні механізми знайти певний баланс соціальних інтересів. На жаль, успадкована з минулого примітивна філософія, за якою у владі існує лише один переможець, не дозволяє створити умови для конструктивної співпраці у знаходженні цього балансу. Тому зараз так легко заявляти про те, що «політичне протистояння між урядом і президентом заводить країну в глухий кут», і надзвичайно зручно знаходити винного у всіх негараздах: «те, що відбувається у політиці – це наслідок боротьби президента і його людини Балоги проти прем’єр-міністра». Запозичуючи «надбання» авторитарних традицій, поясненням недоліків власної роботи нам називають недостатність повноважень. Отож, замість ефективної діяльності в умовах динамічної системи балансування інститутів влади, маємо намагання окремих інститутів сконцентрувати її в одному центрі, виключивши його з поза впливу інших інститутів як владних так і громадських. Звідси й спроби спрощено пояснити усі політичні процеси сьогодення лише підготовкою до майбутніх президентських виборів. Як результат, увагу обивателя відвертають від прорахунків уряду в економічній політиці, зокрема в подоланні інфляції, перекладанням відповідальності на інших суб’єктів політичного життя. А усі успіхи уряду, вже іншою стороною, називаються не більше як піар технологіями.

Хіба в таких умовах може дивувати, що на другий план відходили набагато гостріші змістовні питання останніх тижнів, як то олійні війни проти українських виробників в ЄС, питання прозорості та ефективності користування українськими надрами, запровадження програми енергозбереження, розроблення стратегії приватизації, вихід за межі повноважень місцевих органів самоврядування, дотримання належних стандартів журналістики в українському медіапросторі, використання української мови, вивід російського флоту з Криму, непрозорість процесу підготовки змін до конституції у парламенті, низьку ефективність урядових заходів з боротьби із інфляцією, перехід в управління кабміну державними корпоративними правами низки великих підприємств, незрозумілі курсові ігри НБУ, тощо.

Втім, існує лише один рецепт вирішення усіх цих питань, рецепт обіцяний нам також демократичною коаліцією, – проведення відповідальних реформ. Здавалось би, саме для цього була підписана коаліційна угода, однак передбачені в ній реформи й надалі залишаються лише на папері і єдиним досягненням коаліції стало призначення нових керівників державних органів. Заклики до структурних змін і стратегічних реформ знаходять місце на сторінках послання президента до Верховної Ради, але відгуку ані в депутатів, ані в уряді вони не знаходять. Подібні заклики, зокрема щодо подолання інфляції, справедливо лунають і від президента Європейського банку реконструкції і розвитку Жана Лем’єра, який пропонує уряду вирішувати проблеми макроекономічною політикою структурних економічних реформ. Але все, на що здатний уряд, це адміністративні втручання і жорсткі заходи монетарного характеру, які гальмують економічний ріст. Хочеться вірити, що результати виборів в Києві стануть холодним душем для наших політиків і вони врешті почнуть виправдовувати покладені на них очікування.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.