Бути готовим до вибору. Частина 6

10 вересня, 2011

Бути готовим до вибору
Частина 6. Призначені демократами

Президентські вибори давно минули, але значна частина суспільства продовжує вибирати між парою фіналістів, тепер вже в новому політичному амплуа: авторитарним президентом та переслідуваним лідером опозиції. Соціологи давно говорять про мутуалістичну симбіотичність (взаємовигідне співіснування) цієї пари політиків. Вони справді вкрай зручні опоненти один для одного. Втім, те, що вигідно для цих двох політичних особистостей, не обов’язково йде на користь суспільству. Можна нагадати, що, якщо б у фіналі президентських виборів на місці екс-прем’єра опинився якийсь з претендентів з дещо нижчим результатом в першому турі, то цей політик все-рівно переміг би пана Януковича у другому турі.

Українська пара антагоністів наштовхує на паралелі з індонезійським політичним змаганням між екс-президентом (першою жінкою на цій посаді) і лідером великої опозиційної партії Мегаваті Сукарнопутрі та президентом Сусіло Бамбанг Юдойоно, який двічі в 2004 і 2009 роках вигравав у Мегаваті конкуренцію за посаду президента. Не в останню чергу свої перемоги президент Юдойоно завдячував своїй активній кампанії боротьби проти корупції, та підмоченій репутації уряду Мегаваті, на адресу якого звучали обвинувачення в корупції. Цей приклад поразок індонезійської опозиції яскраво відповідає на питання про те, які шанси на перемогу має дискредитований опозиційний лідер.

Доречно відзначити, що президент Юлойоно особисто очолив боротьбу з корупцією в країні (нагадує дещо українські реалії) – саме під його політичним патронатом діє квазі-незалежний Антикорупційний Трибунал. Проте, не так давно, в Індонезії спалахнув показовий політичний скандал через оприлюднення переписки американських дипломатів на Wikileaks. В дипломатичній пошті, посилаючись на високопоставлені джерела в уряді президента Юдойоно, стверджувалось про тиск на правоохоронні органи задля отримання послуг для друзів й переслідування опонентів, а також про використання політичного впливу для отримання членами сім’ї президента економічних вигод. Найцікавіше, однак, що одним з прикладів тиску на правоохоронні органи була вказівка генеральному прокурору припинити кримінальне переслідування чоловіка Мегаваті, спікера вищої палати парламенту, за обвинуваченнями в корупції, яку оглядачі називають “легендарною”, протягом президентської каденції його дружини. Ось така конкуренція, чи співпраця, між владою та лідером опозиції по-індонезійськи. І такі ось результати боротьби проти корупції очільників такої боротьби.

З часу останніх президентських виборів в Україні, окрім боротьби влади з народом, відбувається ще одна – за лідерство в опозиції, й, що цікавіше, за “найбільшу опозиційність” серед всієї опозиції. Традиційно, будь-які засоби прийнятні, щоб захистити своє місце під сонцем. Для прихильників екс-прем’єра, як можна вбачати з їх заяв, існує тільки одна “реальна” (за висловом пана Турчинова) опозиція – та, яка підтримує пані Тимошенко. Їх унікальна формула демократії – “всі хто не з нами – не демократична опозиція”.

Не маючи необхідної підтримки своєї опозиційної діяльності всередині країни, ця політична група намагається підсилити свої амбіції максимальним використанням позиції Заходу щодо кримінального переслідування пані Тимошенко. Втім, жорстку позицію Заходу, якою пані Тимошенко призначено лідером української опозиції, важко вважати об’єктивною. Українське суспільство досить далеке від такої однозначної постановки питання і сприймає позицію європейців з відчутним цинізмом, відчуваючи також, що від неї найбільше постраждає вся країна.

Автор усвідомлює деліктану ситуацію в якій знаходиться екс-прем’єр, для якої лідерство в опозиції це важливий елемент кампанії захисту, і повністю засуджує процесуальні порушення суду, які підривали її право на захист. Проте, важливо розрізняти підтримку прав людини, які цинічно порушуються авторитарним режимом у цьому, а також у численних інших випадках, як то з Юрієм Луценком і представниками патріотичних рухів, та підтримку політичній силі Юлії Тимошенко. Дехто вважає, що не варто піднімати це питання, проте, коли, як і під час президентських виборів, на порядку денному знову пропонується той самий ціннісний вибір, то мовчання, це точно не вихід.

Світ не вперше стикається з ситуацією, коли опозиційний лідер з дещо сумнівним минулим зазнає переслідувань з боку влади.

В Малайзії, харизматичний лідер опозиції Анвар Ібрагім, в минулому віце-прем’єр уряду, був ув’язненим за обвинуваченнями в корупції, та за обвинуваченням в содомії, за яким його було пізніше виправдано в апеляційній інстанції. Після 6 років ув’язнення він повернувся на політичну арену на чолі опозиційного блоку. Його основним опонентом у владі є Наджиб Разак, якого було обрано прем’єр-міністром у 2009. Політична програма Наджиба “Одна Малайзія! Люди передусім! Результат вже сьогодні!” також навіює порівняння. На фоні ряду політичних скандалів, як стверджує опозиція щоб, власне, відвернути від них увагу, проти Анвара було знову висунуто обвинувачення в содомії та арештовано. Такий крок влади завдав удару по іміджу країни. Опозиційний лідер демонстративно називає суд “замовною махінацією купки корупціонерів” й підкреслює свою відданість демократичним реформам та ідеалам, вважаючи, що своєю свободою він плотить ціну становлення демократії. Під судом його підтримують десятки прибічників, Human Rights Watch називає суд “пародією на правосуддя”, Міжнародна Амністія вказує на процесуальні порушення й використання “брудних прийомів” з метою усунення опозиційного лідера з політичного життя. В той же час витік американської дипломатичної кореспонденції на Wikileaks переконує у винуватості Анвара, що ніби-то підтверджується джерелами служб безпеки Сингапуру, хоча вказується також на замовний характер пастки, в яку потрапив Анвар. Як зрозуміло, справа виглядає не менш заплутаною, ніж звинувачення проти українського екс-прем’єра, а поле для політичних інтерпретацій не менш широким.

Інший цікавий приклад, можливо набагато ближчий за змістом, переслідування пакистанського прем’єр-міністра Беназір Бгутто, першої жінки, яка очолила мусульманську державу (при чому двічі – в 1988–1990 та 1993–1996 роках). Хоч окремі дослідники називали її “найбльш некомпетентним лідером в історії Південної Азії”, в західному світі прийнято вважати її сучасною мученицею за демократію. Для самих пакистанців, однак, постать Беназір Бгутто є більш суперечливою.

Вперше Бгутто очодила уряд у віці 35 років, не в останню чергу завдяки сімейному походженню – її батько в минулому також керував урядом, а вона сама успадкувала позицію голови опозиційної демократичної партії від своєї матері. Вже через 20 місяців президент Гулам Ішак Кхан відправив її у відставку за звинуваченнями у корупції. ЇЇ друга відставка, цього разу за рішенням Президента Фаруха Лейхарі, відбулась через нові обвинувачення в корупції. Легітимність указу Фаруха Лейхарі була підтверджена Верховним Судом. Щоб уникнути переслідування Бгутто добровільно покинула Пакистан і повернулась лише в 2007 році, коли Президентом Первезом Мушарафом, який колись називав каденцію Бгутто “ерою фальшивої демократії”, було знято проти неї усі обвинувачення. Невдовзі, в тому ж році, вона загинула внаслідок терористичного замаху.

Політична кар’єра Бгутто відзначилась не лише, дуже умовно, “прозахідними” реформами, але й підозрами в замовному вбивсті, тіньовій оборудці обміну збагаченого урану на ракетні технології Північної Кореї, ймовірному наданні військової та фінансової підтримки Талібану в Афганістані, та різноманітними корупційними скандалами і обвинуваченнями у відмиванні коштів, які викликали шквал критики в країні.

Беназір Бгутто завжди відкидала обвинувачення, як політичні. Втім, щоб краще уявляти ситуацію з обвинуваченнями Бгутто в корупції необхідно декілька слів сказати про її чоловіка Асіфа Алі Зардарі, який займав різні посади в урядах Бгутто, а після її смерті очолив партію (така собі “сімейна” демократія) й переміг на виборах Президента. Варто додати ще один штрих до пакистанських “сімейних” демократичних традицій. Після смерті Бгутто почесним головою став її 19 річний (!) син Білавал, який обіцяв перебрати активне керівництво партією після закінчення навчання в Великобританії.

Отож, вже під час першої каденції Бгутто, Зардарі почали називати “Містер 10 відсотків”, які, як вважалось, він отримував за владнання питань самою Бгутто. На відміну від Бгутто, Зардарі, за ідентичними обвинуваченнями в корупційних злочинах, був засудженим й двічі відбував тривалі тюремні ув’язнення після кожної відставки Бгутто з посади прем’єра. Різноманітні міжнародні правозахисні організації ставали на захист його прав. Статки сім’ї Бгутто і Зардарі коментатори оцінювалиси в розмірі більше 700 мільйонів доларів США.

Приклад Беназір Бгутто та Анвара Ібрагіма заохочують до глибшого усвідомлення цілей, заради яких використовується опозиційний статус, і які наслідки може за собою тягнути некритичне ставлення суспільства до амбіційних політичних претензій.

Природньо, що кримінальне переслідування пані Тимошенко, використовується представниками всього політичного спектру як засіб реалізації власного порядку денного, серед іншого, наприклад, як засіб легітимізації претензій на опозиційне лідерство. Парламентські вибори не за горами і про це не слід забувати. Деякі заяви, як наприклад, пана Медведєва , пана Гриценка, пана Томенка, пана Луценка,
пана Мартиненка, Президента Леоніда Кравчука (який мабуть забув про власні заяви 2005 року), правдоподібно, переслідують мотиви “зачистки” електорального поля. До речі, Президенту Кравчуку слід розуміти, що в країні ще дуже багато людей, які не приймають думки, що суд над пані Тимошенко можна прирівнювати до суду над Майданом, й вважають таке ототожнення обурливими.

Не може привернути увагу справжня “зацикленість” прихильників відомих політсил на цькуванні людей, які в другому турі останніх президентських виборів відмовились від підтримки когось з кандидатів. Можливо їм варто запитати в російських колег по опозиції, Бориса Нємцова, Віктора Шендеровича та Дмитра Бикова, чому на найближчих виборах до Держдуми вони закликають голосувати проти всіх. Ймовірно відповідь російських лібералів була б естетично-лаконічною “тому що нах-нах”.

Кожна раціональна людина може поцікавитись відповіддю на таке наївне запитання: “Якщо Юлія Тимошенко лідер опозиції, то чи вона не найнеефективніший (найдеструктивніший не оспорюється) такий лідер в українській історії?”. Зумівши програти вибори такій суперечливій постаті як пан Янукович, за півтора роки її опозиційній силі не вдалось зупинити практично жодної ініціативи влади, проти якої вони виступали. Тут варто розлого процитувати останню промову Юлії Тимошенко на посаді прем’єр-міністра: “Хочу щоб кожна людина, яка мене чує, знала, що ми захистимо Україну від цієї нової біди, яка прийшла. Захистимо надійно. І якщо Янукович думає, що він буде вже через тиждень спокійно грати в гольф і теніс, а його оточення буде розбирати втіхаря стратегічну власність держави, то можу сказати, що сьогодні його гольф і теніс завершується, і він буде кожен день звітувати перед країною, перед опозицією. Кожного дня ми будемо тримати руку на пульсі”.

А, якщо відверто дорікнути, то, щоб не допустити до сьогоднішнього авторитаризму, пані Тимошенко треба було всього лиш втримати свою “легітимну” коаліцію й, відповідно, посаду прем’єра, яку їй вдалось вберегти навіть від законного указу про розпуск парламенту. Тоді, однак, хтось дуже спішив з певних мотивів потрапити в опозицію.

Поза сумнівом, що політикам, які за будь-яку ціну хочуть добігти до парламентських виборів в прохідній частині певного списку, не залишається нічого іншого ніж позиціонувати Тимошенко як єдиного “реального” опонента біло-блакитній владі, та чи вся країна повинна грати за правилами цього політичного забігу?

Багатопартійний опозиційний блок, єдині списки, узгодження кандидатів… Інколи здається, що чим сильніше “лідери” об’єднуються, тим більше нових партійних проектів згодом виникає. Увесь процес фетишизації об’єднання дещо нагадує історію християнства, ідеалом вчення якого є єдність, в той самий час християнство залишається найбільш фрагментованою релігією в світі, різні течії якої відверто недолюблюють одна одну й запекло конкурують, претендуючи на ексклюзивність “найправдивішої” Христової Церкви.

Щораз більше всі ці “об’єднання” нагадують процес пересідання політиків зі спин одних лідерів соціологічних рейтингів на спини інших. Найважливіший аргумент вибору для них, що обрана спина повинна демонструвати достатню міць, щоб донести усіх “туристів” до заповітних крісел. Звучить неприємно, але події 2008-2009 довели, що інших аргументів майже нема. Якщо дуже хочеться, то і “демократи” можуть закрити очі на спробу кулуарного переписування Конституції, на використання політичної корупції, саботаж державних інтересів в питанні нафтопроводу Одеса-Броди, незрозумілу позицію в питанні російської агресії проти Грузії, бездіяльну коаліцію, угода про яку не виконується, на перебування в депутатських рядах творців тендерної мафії, блокування законних виборів, маніпуляцію процедурами задля створення фіктивної більшості й збереження влади, на “переможні” газові угоди, на “політичну” епідемію грипу, на зазіхання на свободу слова, на невиконання Брюссельського меморандуму про модернізацію ГТС… цей список можна продовжувати й продовжувати. Вибачте, і це люди, які претендують представляти “демократичну опозицію”?

Насправді, хотілося б щоб усі ці політичні проекти пройшли об’єктивне випробування довірою людей. Можливо тоді, заміть давно нікому нецікавого процесу об’єднання, вони б змушені були йти за підтримкою до людей, переконуючи, як це колись робив РУХ, в перевагах своїх ідеологічних принципів й програмних підходів. Позаяк, для ствердження в Україні демократії не існує іншої альтернативи, окрім як розвитку сильної політичної партії з ліберально-патріотичною платформою.

Еволюція суспільства відбувається через конфлікт цінностей. В Україні цей конфлікт особливо актуальний, тому варто якомога частіше нагадувати собі, що наша доля залежить, насправді, не від влади, а від того ким ми є – якими цінностями керуємось на щодень. Як казав ірландський державник й філософ Едмунд Берк “Все, що потрібно для тріумфу зла, – це байдужість добрих людей”.

Кожен політик апелює до певних наших цінностей – можливо варто, врешті, давати шанс тим, хто говорить до нас мовою вільних і відповідальних за своє майбутнє людей. Лише критичний аналіз дозволить нам зняти тягар нашарувань політ-технологічного бруду, аби в країні могла знову запрацювати демократія. Зрештою, демократія – це лише засіб соціального пошуку ідеалів свободи, рівності й братерства. Тож, щоб вирватись зі штучно нав’язаного вибору фіналу президентських перегонів 2010 року, який вигідний в однаковій мірі тільки двом фіналістам, ми повинні подолати ілюзії й стереотипи. Нам усім, й передусім опозиції, потрібна вільна конкуренція ідей й чітке визначення ціннісних пріоритетів. Лише, навчившись відстоювати власні інтереси й навчившись контролювати владу, нам вдасться вповні розкрити можливості незалежної державності.

Хотілось би завершити цю статтю цитатою з відомої промови “Свобода від страху” лідера демократичного руху М’янми та лауреата Нобелівської премії миру Онг Сан Су Чі: ” Святі, кажуть, це грішники, які не припиняють намагатись. Тож, вільні люди – це поневолені, які продовжують намагатись і таким чином здобувають якості, необхідні для виконання обов’язків й підтримання порядків, які забезпечують існування вільного суспільства. Серед основних свобод, до яких прагнуть люди щоб досягнути повноти й необмеженості життя, свобода від страху виділяється як засіб, та як мета. Люди, які прагнуть збудувати націю, в якій вкорінені міцні демократичні інститути, як гарантія проти свавілля державної влади, мусять спочатку навчитись звільнити власний розум від апатії та страху.”