Бути готовим до вибору. Частина 5
9 вересня, 2011Бути готовим до вибору
Частина 5. Солодка альтернатива обіцянок
Альтернативою авторитарному й демократичному капіталізму у Латинській Америці в останнє десятиріччя голосно про себе заявив нео-популізм. Значне незадоволення населення нео-ліберальними реформами було спрямоване на підтримку політичних програм, які обіцяли соціальну справедливість та зменшення бідності. Взагалі, обіцянки – це ключове слово в контексті популістичних режимів (для порівняння згадаймо, наприклад, обіцянку скасування військового призову на парламентських виборах 2007).
Важливою характеристикою популізму є ідентифікація широких мас з харизматичним лідером. Коли мова йде про нео-попузізм, то мається на увазі, що політичні лідери, обрані легітимним демократичним шляхом, апелюють безпосереднього до народних мас, минаючи існуючі, проте дуже слабкі, інститути представницької демократії. Лідер вважає себе уособленням влади народу, що дозволяє йому позиціонуватись над іншими державними інституціями (Вона – Україна?).
Очікувано за таких умов влада стає вкрай персоналізованою. Хоч нео-популізм не відкидає демократичного плюралізму, та персоналізація влади веде до послаблення демократичних інститутів. Тож маємо насправді ситуацію дуже близьку до тої, яку ми описували в контексті змагального авторитаризму. Демократичні інститути, з дещо інших причин та з подібними наслідками, втрачають своє значення. Можливо тут комусь пригадається фактичне усунення з політичної арени парламенту й коаліції 2008-2009 років, та апеляція до всенародного референдуму, як засобу вирішення політичних конфліктів.
Однією з центральних позицій популізму є боротьба, з яскравим моральним забарвленням, народу проти олігархії. Очевидна схожість до українських реалій, полягає в гострому соціальному незадоволенні латино-американців олігархією, яка контролювала економічне та політичне життя та не враховувала інтересів інших суспільних груп, які відчували себе виключеними з процесу прийняття суспільно важливих рішень.
На хвилі політичного запиту на більшу соціальну спрямованість державної політики до влади прийшли помірковані соціалісти Мішель Бачілет в Чілі, Табарі Вазкеза в Уругваї, Нестор Кіршнер в Аргентині, Луїс Ігнасіо Лула да Сільва в Бразилії, а також ліві нео-популісти Рафаель Корреа в Еквадорі, Ево Моралес в Болівії та Х’юго Чавез у Венесуелі.
В світлі нашого порівняння, мабуть, остання постать буде найцікавішою, а паралелі з ситуацією в Україні, особливо беручи до уваги харизматичність лідерів, достатньо помітними.
Спрощено, формула політичної програми Чавеза, з якою він прийшов вперше на посаду Президента, – це “демократія участі” плюс соціальна справедливість. Іншими словами, політика Х’юго Чавеза передбачала широке залучення народних мас до прийняття суспільно важливих рішень, особливо на місцевому рівні, та визначення головним пріоритетом державної політики задоволення найосновніших потреб людини. Слід розуміти, що соціальна дійсність Венесуели істотно відрізнялась від української, а показники рівня бідності, особливо на час приходу Чавеза до влади, були значно гіршими. Відомо, що привабливість соціалізму корелюється з доходами, тож, очікувано, що після драматичного збідніння населення протягом 80-х та 90-х, соціалістичні обіцянки мали особливо сприятливий грунт.
Після демократичного обрання у 1998, для виконання своїх щедрих обіцянок Чавез розпочав націоналізацію найбільших підприємств: телекомунікаціної компанії CANTV, металургійної SIDOR, одного з найбільших банків Bank of Venezuela, та найбільшої компанії в країні – експортера нафти PDVSA. В Україні дехто розпочинав із заяв про реприватизацію, продовжив відкликанням ліцензій та розірванням інвестиційних договорів, а закінчив привласненням чужого майна та націоналізацією банків. Треба зазначити, що соціологічні досліджування підтверджували, що переважна більшість прибічників Чавеза дійсно схвалювала націоналізацію. Проте, перша каденція Чавеза була затьмарена державним переворотом, який мав на меті не допустити нацоналізацію нафтово-паливної компанії PDVSA. Втім, лише за два дні, завдяки народним протестам та підтримці армії, було відновлено законну владу уряду Чавеза.
Отримані в розпорядження уряду нові фінансові потоки було спрямовано на соціальні програми для найбідніших, фінансування медицини, освітні програми для неписьменних, створення публічних початкових шкіл, запуск програм здобуття професійних кваліфікацій, відкриття державних університетів, заснування торгової мережі продуктів харчування, в якій низькі ціни субсидіює держава, заснування нових банків, які почали видавати дешеві кредити, створення корпоративів. Також було зпочатковано програму передачі найбіднішим селянам некультивованих земель для започаткування сільських господарств; запроваджено цінові обмеження на великий перелік товарів першої необхідності та продовольства; зупинено приватизацію нафтових родовищ.
Сповідуючи політику безпосередньої участі громадян у вирішенні питань громадського життя, керівництво новими медичними установами та школами було передано комітетам, які обираються місцевою громадою. Щоб медичні установи могли функціонувати уряд запросив й фінансує перебування 12000 кубинських лікарів. Освітня реформа, яка залучила близько 25 мільйонів осіб, тримається на плечах активістів-волонтерів та груп взаємодопомоги.
Звісно, з суті реформ зрозуміло, що українцям не варто аж так надто нарікати на якість свого життя, та, після прочитаного, більшість читачів, мабуть, подумки порадила поточному керівництву України злітати в Венесуелу, щоб зрозуміти, що означає термін “реформи”.
Зрозуміло, що радикальне збільшення соціальних видатків вимагало щораз більших ресурсів. Свою другу каденцію Чавез розпочав з оголошення побудови “соціалістичної держави 21 сторіччя”, позаяк, за уявленнями Чавеза, неможливо досягнути поставлені ним цілі в системі обмежень капіталізму. Тож, замість створення умов, коли інвесторам вигідно інвестувати в економіку й таким чином розвивати ці галузі, держава перебирає відповідальність за розвиток й управління економікою на себе.
Улюблене гасло Чавеза, яке він запозичив у свого натхненника Фіделя Кастро, – “Завжди до перемоги! Батьківщина, соціалізм або смерть! Ми переможемо!”. Цікаво, що це гасло продовжувало звучати на Кубі й тоді, коли не залишилось не те, що ворогів, а, навіть, опонентів. Тож і “соціалізм 21 сторіччя” Чавеза на практиці почав сильно нагадувати старомодний авторитаризм з популістськими апетитами.
В останні роки “соціалізм 21 сторіччя” почав давати помітні тріщини. Виявилось, що ані державні кооперативи, ані державні підприємтсва не можуть на рівних конкурувати з вільним ринком. В країні, наприклад, почали виникати дефіцити продуктів харчування й, навіть, мала місце продовольча криза, до вирішення якої уряд залучав національну гвардію. Виявилось, що іржа корупції неймовірно швидко проїла усі новостворені інституції й державні підприємства, й величезні ресурси почали перетікати в приватні кишені. Наприклад, незважаючи на зростання світових цін на нафту, прибутки націоналізованого експортера PDVSA, чомусь показують падіння в двозначних цифрах. Виявилось, що преференції державному сектору спотворюють ринок. Наприклад, державна торгівельна мережа MERCAL, ціни в якій субсидіює уряд, за короткий час зайняла близько 40 відсотків ринку продуктів харчування. Виявилось, що радикальне збільшення соціальних видатків фінансувалось не лише завдяки націоналізації прибуткових підприємств, але й через гігантські запозичення в приватних банків під великі відсотки (важко не помічати схожість з 2008-2009 роками в Україні). Прибуток приватних банків, в основному з позик уряду, лише в 2004 році становив 1.8 млрд. доларів. Виявилось, що 800 000 армія чиновників зацікавлена не тільки в чесному наданні послуг громадянам. Виявилось, що організації локальних активістів (colectivos) замість суспільної роботи, перетворились в кримінальні угрупування, які займаються рекетом, викраданням людей, та відкритими збройними виступами проти поліції. Виявилось, що “демократія участі” цілком спокійно дозволяє національному лідеру встановлювати контроль над інституціями, важливими для реалізації його інтересів.
В підсумку, не дивлячись на зростання світових цін на енергоносії та зростання економік решти регіону, венесуельська економіка протягом останніх років вперто демонструє негативні показники, в 2009 падіння на 3.3%, в 2010 – на 4%, рівень інфляції тримається в районі 30%, девальвація місцевої валюти (венесуельський болівар) до долара сягнула 168%, а на чорному ринку майже 200%, і, хоча вважається що болівар переоцінений, що б’є по національних виробниках, та уряд не може відмовитись від фіксованого курсу, побоюючись що таким чином спровокує ще вищу інфляцію і викличе протестні настрої населення (щось подібне мало місце в Україні в 2008, коли уряд на словах публічно критикував девальвацію, але на практиці дозволяв девальвацію щоб рятувати українських виробників, особливо експортерів).
Звісно, Чавез не спішить визнавати виниклі проблеми. В своїх промовах він традиційно обвинувачує спекулянтів, буржуазію й обіцяє знищити капіталізм. Щоб суспільсту не відкрилась згубність всього “соціалістичного” задуму, уряд почав ще більше руйнувати ринок через хвилю нових націоналізацій та надання нових преференцій для державного сектору, знищуючи конкуренцію. Офіційна версія такої політики – “щоб задовільнити справжні потреби суспільства”. Продовжуючи широку соціальну політику, уряд почав інвестувати в інфраструктурні проекти, нові заводи, житлову програму для найбідніших (petrocasa – житло з залишкових продуктів нафтопереробки) та програму забезпечення безкоштовними ліками. Для утримання рівня соціальних видатків бюджету було зменшено верхню межу зарплат для держслужбовців та запроваджено збільшення податку на продаж.
Україна неодноразово платила високу ціну політичної риторики. Красиві гасла соціальної справедливості не завжди приносять обіцяні результати. Ризики повторення минулих помилок не втрачають актуальності й сьогодні. На фоні нагрівання соціального конфлікту помилковими, а ще частіше – цілеспрямованими, діями уряду та щораз більш вираженим популістичним нахилом риторики деяких опозиційних сил, україці знову ступають на слизьку стежку, яка з великою ймовірністю може призвести до чергових економічних катаклізмів.