Бути готовим до вибору
Частина 4. Спіймати Бога за бороду
Публікація на Українській Правді.

За півтора роки перебування на посаді Президента Віктора Януковича ми мали змогу переконатись, що його модель управління демонструє ухил до “лідерського” авторитаризму без чіткої ідеології, яку підміняє особиста харизма, з “дозволеним” політичним плюралізмом та існуванням обмеженої опозиції. Останню характеристику ще визначають як змагальний авторитаризм, під яким традиційно розуміють ситуацію, коли, попри існування демократичних інститутів, авторитарний лідер свавільно, однак в м’якій формі (маніпуляція результатів виборів, вибіркове переслідування опонентів, адміністративний тиск на бізнес і ЗМІ, корупція, підкуп, тощо), порушує їх правила та принципи. Власне, цей спотворений демократичний плюралізм відрізнає такі режими від фасадної демократії, в якій демократичні інститути носять виключно формальний характер і є абсолютно неефективними.

Відсутність чіткої ідеології проявлялась у відмові від національних інтересів в сфері безпеки, а “змагальність” авторитаризму ми бачимо в збереженні обмежених можливостей для опозиційної діяльності на фоні концентрації повноважень в руках глави держави. В країні фактично відсутній правовий механізм, який може бути задіяний для обмеження влади Президента. Україна скочується до типової патримоніальної держави, в якій влада персоналізована, і є продовженням особистості авторитарного лідера, який, через відсутність реального розподілу влад, контролює усі сфери суспільного життя.

В економічній площині, як продемонстрували: новоприйнятий податковий кодекс, що закріплює викривлену структуризацію економіки, скандальна практика тендерних закупівель в одного учасника, непрозора урядова підтримка окремих галузей, відновлений тіньовий характер приватизації, команда пана Януковича взяла курс на відновлення олігархічного капіталізму ери “кучмізму”. Ця економічна модель спростовує наївні очікування багатьох людей, що може настати такий час, коли уся власність в країні буде переділена чи розкрадена й країна зможе вийти з цієї епохи “ненаситної жадоби”. Поки суспільство дозволятиме, завжди можна нагрівати руки на бюджеті й зловживанні державним регулюванням та ринковими механізмами заради спотворення конкуренції на ринку (чудовий приклад розвиток нафто-паливної індустрії в США).

До речі, перелічені вище характеристики дають змогу зрозуміти, що економіка “помаранчевого” періоду не рухалась в напрямку “олігархічної” моделі, в чому намагались переконати недоброзичливці. Навпаки, поступове запровадження більш прозорих ринкових механізмів конкуренції дозволяло економіці рухатись в напрямку “капіталізму великого бізнесу”, який характеризує Південну Корею, Японію, та, до значної міри, ЄС і США (стосовно ЄС і США мова часто йде про поєднання двох моделей – “капіталізму великого бізнесу” та “підприємницького капіталізму”).

Очевидно, в суспільстві є групи, які за жодних умов не визнають необхідності діалогу з великим бізнесом, та важливо відійти від таких радикальних уявлень, адже в сучасному глобалізованому світі саме великі корпорації є основними двигунами економічної конкуренції між державами. Відповідно, нищення власного великого бізнесу веде до негативних наслідків для усіх мешканців країни. Звісно, приватизація 90-х була масштабним пограбуванням народу, та принципи її проведення не могли дати іншого результату – дрібні акціонери просто не в стані бути ефективними власниками. До якоїсь міри, завдяки бажанню олігархів будувати свої бізнес-імперії були збережені найбільші підприємства. Очевидно заклики до реприватизації та націоналізації є вкрай безвідповідальними й не призведуть до жодних позитивних результатів, окрім особистої вигоди політичних очільників цих процесів.

Історичний досвід багатьох авторитарних режимів підтверджує, що свобода справді продається і має, для багатьох, свою матеріальну ціну. Легітимізація таких режимів в очах суспільства відбувалась завдяки покращенню економічних умов, найчастіше коштом експорту мінеральних ресурсів.

Втілювана поточною владою модель вже за короткий час очікувано зіштовхнулася з проблемами, адже Україна не володіє велетенськими запасами вуглеводнів чи інших ексортно привабливих мінеральних ресурсів, якими можна купити свободу населення. “Олігархічна” модель капіталізму в патримоніальній державі, де наближеність до лідера визначає можливості збагачення, спотворює економічну конкуренцію, що тягне за собою несправедливий суспільний розподіл багатства. Різке майнове розшарування підриває мовчазну легітимацію авторитаризму з боку суспільства, яке могло бути готовим поміняти обмеження демократичних свобод на добробут. Небезпека в тому, що, якщо авторитарна влада не здатна виконати своєї частини цієї угоди, то вона змушена вдаватись до репресивних дій, щоб голоси незадоволених не було чутно.

Сьогодні, власне, бачимо, що вільно розвиватись може лише тісно пов’язаний з владою бізнес, а державний апарат перетворився на обслуговуючий персонал інтересів “сім’ї”. На сторожі цієї ідилії стоїть увесь репресивний апарат держави, що незворотньо веде до суспільного конфлікту. Беззаперечно, команда Президента ще зберігає в кишені деяку розмінну монету (від ідеологічних, мовних питань й до міжнародної політики), якою можна продовжувати купувати свободу українців за кризовими цінами соціальної апатії.

Публікація на Українській Правді.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.