Бути готовим до вибору
Частина 3. Самодеструкція молодих демократій
Публікація на Українській Правді.

Апогеєм соціального деструктивізму українців стало формування пари формальних антагоністів як фаворитів останніх президентських виборів, що по суті стало логічним відображенням “поворотного” ціннісного вибору суспільства, іншими словами відмови від власної відповідальності за зміни й повернення до запиту на патерналістичну й авторитарну владу.

Як бачимо з поточних справ в країні, ситуація не змінилась й до цього часу. Українці застрягли у власному виборі без вибору. Фактично реалізований запит суспільства на “сильну руку”, який був яскравим об’ктивним свідченням неготовності до демократичних змін, не призвів до очікуваних результатів.

Замість стабільності й економічного добробуту країна поринула у: новий виток перерозподілу власності, який супроводжується вибухами й стрілянинами, монополізацією ринків, злочинним привласненням державних ресурсів, непрозорою приватизацією, тіньовими тендерними процедурами; авторитарну політику згортання демократичних свобод, яка упокорює суспільство репресивною діяльністю силових органів, свавільним кримінальним переслідуванням, цензурою й адміністративним тиском на медіа, обмеженнями громадянських прав; ревізійну гуманітарну політику, яка обмежує вжиток української мови й фактично реалізує гасло “Украина для русских”, переслідує істориків, закриває архіви, відновлює радянські історичні міфи й практики; контроверсійну з погляду національних інтересів зовнішню політику, яка симолізується відмовою від продовження курсу попередників та відмовою від важливих національних інтересів; майже легітимізовану корупцію, через встановлення контролю над судами й правоохоронними органами, ігнорування антикорупційних процедур й вседозволеність чиновників.

Ті ж, хто вважає, що жіноча “сильна рука” була б кращим для країни рішенням минулих президентських виборів, продовжують нав’язувати суспільству сценарії альтернативної реальності, переконуючи, що проводилась би інша політика, й обвинувачуючи та ображаючи тих, хто не поділяє їх точки зору.

Для противників варіанту вибору між різними “руками” того ж “ціннісного організму” постать екс-прем’єра можна порівняти до персонажу сенатора Палпатіна з науково-фантастичної саги “Зоряні війни”. Політика, який, через обман й усунення конкурентів, сягає посади верховного канцлера Республіки та під приводом надзвичайного стану, шляхом позакулісних мініпуляцій, перетворює її в імперську диктатуру. В процесі зміцнення влади Палпатіна викривається його темне альтер его й увесь зловісний план, що втілювався ним у життя. Проте, перекладаючи обвинувачення на справжніх захисників Республіки, Паллатіну вдається переконати Сенат, що замах на Республіку це справа саме їх рук, і таким чином, “захищаючи” Республіку від перевороту, він проголошує себе імператором.

Не дивлячись на кумедність цього поп-культурного порівняння, бачимо що тема харизматичного політика цікава у всіх жанрах, а кіносценарій не такий вже й далекий від політичної дійсності. Можна припустити, що українскього виборця насторожили саме прояви альтер его українського “канцлера Паллатіна”. Очевидно, завдання позмагатись за посаду президента не могло б потрапити в порядок денний, попередньо не витіснивши з електорального поля головного конкурента. Як ведеться в політиці, для досягення мети усі засоби прийнятні. Беручи до уваги обмеженість повноважень президента і, відповідно, впливу на економічні процеси й фінансові потоки, до сьогоднішнього дня залишається таємницею й предметом спекуляцій, які політичні зміни грянули б у випадку перемоги у виборах іншого фіналіста. Обгрунтовані побоювання, що спокуса централізації влади призвела б до таких же результатів, як і біло-блакитна політика. Можна припустити, що лідер політичної сили, яка не підтримувала конституційної реформи 2004 року і яка обіцяла винести питання форми правління на референдум, мала б ще менше публічних незручностей з досягненням такого результату.

Політична діяльність екс-прем’єра також не дає нам особливих підстав для віри у оптимістичний сценарій “альтернативної реальності”. Демонстративна і вкрай нетолерантна зневага до опонентів, сумнівні засоби політичної конкуренції, серед іншого – політичної корупції й непублічних домовленостей, неперебірливе фомування партійних списків, адміністративні методи керування економікою, заклики до реприватизації, призначення на чільні посади власників великого бізнесу, спроби обмеження свободи слова, втручання в роботу судів, блокування виборів, соціальний популізм, суперечлива економічна політика, непрозорі стосунки з керівництвом сусідньої держави… це лише дуже неповний перелік причин мати значні сумніви щодо ймовірності справжньої альтернативи до сьогоднішнього режиму.

Політика, однак, це не точна наука. В політиці діють не універсальні закони фізики, а воля більшості, яка керується своїми поточними уявленнями й цінностями. Справедливість, інтереси, етика, цінності це дуже відносні поняття. В політиці не важливо хто правий, захищає національні інтереси, чи на практиці сповідує демократичні цінності, – світом політики правлять рейтинги підтримки. А рейтинги, звісно, це і харизма, і робота технологів, і політичний контест, і зовнішність, і, навіть, зачіска…

Фінал президентських виборів 2010 року наштовхує на порівняння українських політичних процесів з Латинською Америкою. Вагомою причиною такого порівняння є те, що в Латинській Америці, на фоні суттєвого прогресу ринкових перетворень, поглиблення демократії виглядає досить оманливо. В країнах Латинської Америки ті ж самі, що й в Україні, проблеми з деконцентрацією та децентралізацією влади, з глибоко вкоріненою корупцією, відсутністю верховерства права, патримоніальним характером влади, надміром втручання влади в життя суспільства, політичною корупцією, відсутністю прозорості. Таку ж функцію ціннісного тяжіння, як виконує ЄС для України, для молодих ліберальних демократій Латинської Америки виконують США. Ще одна важлива схожість, що величезною небезпекою для молодих демократій виступав популізм, який в усіх країнах призводив до глибоких економічних криз.

Досвід країн Латинської Америки дозволяє зробити висновки про значний взаємозв’зок між ефективністю політичної системи та ринковими перетвореннями. Подібно до українського досвіду, політичні й ринкові реформи в Латинській Америці були не стільки ідеологічним вибором, як вимушеною економічною необхідністю, викликаною неспроможністю існуючих авторитарних режимів. На протязі 50-80-х років минулого сторіччя більшість країн регіону, як і соціалістична планова економіка, керувались переконанням, що уряди, набагато краще за ринкові механізми, можуть забезпечити матеріальні потреби суспільства. Широкого поширення здобула політика заміщення імпорту товарами національного виробництва, яка супроводжувалась запровадженням високих торгівельних бар’єрів для імпорту, націоналізацією основних (експортно-орієнтованих) галузей, державним субсидуванням цілих секторів економіки й іншими протекціоністськими заходами. Цікаво, що в цьому напрямку рухається сучасна Росія. Як засвідчила історія, такий економічний шлях дає радше короткострокові позитивні результати й закінчується економічною прірвою, в яку зірвався регіон у 80-х – період, який тепер називають “втраченим десятиліттям”.

Подібно до досвіду соціалістичного табору, суспільні перетворення відбувались в двох напрямах: політичні реформи, які знаменувались відмовою від диктатур та переходом до демократій; економічні реформи, які виражались у приватизації, дерегуляції, й відкритті ринків для міжнародної торгівлі. На жаль, як і в Україні, реформи в обох сферах мали скоріше фрагментарний характер. Хоч ситуація істотно покращилась в 90-х та очевидними ставали політичні й ринкові спотворення, які виникали через непослідовність реформ й корупцію. Вкінці 90-х на початку 2000-х рядом країн, які проводили неоліберальні реформи, знову прокотилась криза. В Аргентині, Перу проти перших осіб держави було розпочате кримінальне переслідування за обвинуваченнями в корупції.

В країнах, де високий рівень недовіри між учасниками ринку, слабкі демократичні інститути, що не здатні забезпечити вільної ринкової конкуренції, захисту власності та незалежного забезпечення виконання договірних зобов’язань, сприяють спотворенню ринкових механізмів, яке тягне за собою зростаня соціального розшарування та концентрованість багатства. Зрозуміле незадоволення спотвореними ринковими умовами штовхає суспільний маятник в протилежний бік та призводить до розчарування в соціально-політичних перетвореннях, подальшого суспільного запиту на “сильну руку”, надмірної централізації державної влади, зрештою до соціального популізму, який затягує країну у вир залежності від зовнішніх позик, що, в свою чергу, безальтернативно закінчується кризою.

Тобто, неспроможність супільства мобілізуватись для побудови гармонійного демократичного суспільства стає першопричиною запуску в дію цього порочного кола. Кола по якому рухається Україна.

Саме суспільна апатія й розчарування привели нас у 2010 році до вибору, через який пройшли більшість латиноамериканських країн, між змагальним авторитаризмом, та, ймовірно, нео-популізмом.

Публікація на Українській Правді.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.