Відповідальність перед майбутнім
22 вересня, 2008Незважаючи на категоричні спростування об’єктивної політичної дійсності в країні, які лунали з вуст прем’єр міністра під час зустрічі з керманичем польського уряду: «Хочу категорично спростувати факт існування будь-якої неформальної коаліції між комуністами, Партією регіонів і БЮТ. І я хочу попросити польських журналістів, наших друзів і політологів у жодному випадку не використовувати цю чорну політичну пропаганду”, ми змушені констатувати, що сила гіпнотичного впливу Юлії Володимирівни ще не досягла такої потужності щоб змусити повірити у реальність ілюзії усю країну позаяк бачимо цілком протилежний словам політичний процес.
І процеси, що відбуваються в результаті реалізації скоординованих планів ПРБЮТ дуже тривожні. Спроба фінансово-політичних кланів переробити систему організації державної влади під себе не є чимось новим у світі, можливо це навіть певна історична закономірність, втім за сучасних умов ураїнської державності загрози, які створюються, можуть призвести до краху самої системи, що не може бути в інтересах тих, хто хоче отримати усі плоди від функціонування системи. Кожна гра має свої ризики, але лише вміння впоратися з ними виокремлює найбільш талановитих гравців.
Нові й нові порції «невідкладних соціальних законів», над якими злагоджено працює мутація ПРБЮТ, дають щораз більш ствердні посили суспільству щодо нових правил гри. Можна було відхрещуватись від законопроекту бютівця Соболєва про підняття прохідного бар’єру до 10%, але коли основні творці юридичного забезпеченння проекту ПРБЮТ Андрій Портнов і Олександр Лавринович вносять проект № 3150 про зміни до закону “Про вибори народних депутатів України”, то це вже не позиція окремих депутатів, а офіційний спільний замах ПР та БЮТ на демократичні підвалини української державності. Нищення принципу пропорційного представництва вестиме до викривлення волі виборців в інтересах консервації дешевим коштом представлених у владі економічних інтересів. Знекровлена таким чином політична система може мати своїм наслідком лише виродження і наслідки для пересічних громадян не забарились би. Логіка БЮТу в підтримці двохтурової системи цілком очевидна. Роблячи правильні математичні розрахунки на підставі усіх попередніх президентських виборів, БЮТ очікує загнати помаранчевий електорат на другий тур щоб він голосував за БЮТ по одній простій мотивації «щоб влада не дісталася Януковичу». За дві-три виборчі кампанії виборці б настільки звикли голосувати за БЮТ, що потреба в інших політичних партіях взагалі відпала б і ось «природньо» створена двопартійна ситема. Не кажіть, що це занадто далекоглядний сценарій, адже політичні проекти в Україні фінансує не середній клас, а великий капітал, а хто інвестуватиме в дрібних лузерів?
Емоційні заклики очільника Товариства Української Мови «Просвіта» Павла Мовчана до своїх колег з БЮТу припинити голосувати за законопроекти, які ведуть до демонтажу конституційних підвалин України, звучали цього тижня вкрай сюрреалістично, зважаючи на те, що його картка серед іншого голосувала за Закон «Про державних службовців», яким впроваджується обов’язкове володіння російською мовою для державних службовців при вступі на державну службу. На цьому сюрреалізм процесу політичної мутації не обмежується лише цим випадком. Проголосовані зміни до кримінального кодексу щодо кримінальної відповідальності за узурпацію влади, поряд зі своєю спрямованістю обмежити реалізацію Президентом своїх конституційних повноважень, насправді, дають Генеральній прокуратурі додаткові повноваження (якби існуючих було замало) аби впливати на політичні процеси. Фігура Генпрокурора стає ще більш цінною для політиків ніж зараз, тим більше якщо вона фактично контролюватиметься переможцем виборів за двохтуровою системою Портнова-Лавриновича. Так само як за новими змінами переможцем виборів (або навіть і тими, хто прибіжить до виборчого фінішу другими) контролюватиметься також і СБУ. А якщо і цього виявиться замало, то ніщо не заважатиме піти іще далі. Щоб уряд міг працювати «ефективно» без перешкод з боку Президента, наприклад, або навіть і самого народу – хто його зна, що може стати на заваді «ефективній» роботі найкращого в світі уряду, можна внести відповідні зміни до Конституції. Свіженький законопроект про референдум дозволяє з подачі тих самих 226 голосів майбутнього переможця ініціювати будь-який референдум щодо змін до Конституції, і зауважимо до будь-якого її розділу. Все можливо, новий-старий закон про Кабмін, який фактично усі ключові сфери суспільного і державного життя, включно із зовнішньою політикою і безпекою, замикає на уряд, з часом може перестати вдовільняти зростаючі апетити «переможців» виборів. Отож, в результаті кількох синхронних голосувань красиво вимальовується задумка нової «Системи», яку очолюватиме ніким неконтрольований переможець. Може повернемося ще раз до питання про узурпацію влади?
Звичайно, парламент нести відповідальність у випадку узурпації влади ним самим наміру не має. Більше того останні події і риторика провідних спікерів БЮТ та ПР свідчать, що концепсія відповідальності, хоча б навіть політичної, неформальним коаліціантам взагалі дуже й дуже далека. Українська Конституція як інструмент політичної відповідальності передбачає інститут парламентської коаліції, яка формується і діє на підставі коаліційнійної угоди. Мета цього політико-правового інструменту дозволити виборцю зробити чіткий висновок які саме політичні сили несуть відповідальність за стан справ в країні і, в першу чергу, за діяльність уряду. Існування коаліції можна вважати обов’язковою умовою як діяльності уряду так і парламенту, інакше легітимність втрачає не лише їх діяльність а й основоположні принципи організації державної влади як такі. Наголошуємо, ключовий аспект діяльності коаліції це несення політичної відповідальності – тому можна зрозуміти чому з таким завзяттям спікери ПРБЮТ намагаються обгрунтувати можливість безкоаліційного уряду й парламенту. Так, інститут коаліції значно дискредитований і звичайні люди не до кінця зрозуміли його призначення. Люди очікували результатів діяльності тієї чи іншої коаліції, натомість вже тривалий час акценти політичного життя нічого спільного з діяльністю не мають. Люди очікували дотримання коаліційних зобов’язань, натомість талмуди погоджених коаліційних дій залишались на полицях. Люди очікували відповідальності, натомість їм пояснили, що лише барани виконують письмові зобовязання, для нормальних політиків їх підпис нічого не вартий, а політичну відповідальність можна забалакати аргументацією, яку визначає місце сидіння. Відмова Юлії Тимошенко виконувати пункт 13.2 регламенту коаліції, який наслідком припинення її діяльності називає “подання прем’єр–міністром та головою Верховної Ради заяв про відставку” посилає надзвичайно негативний безвідповідальний сигнал суспільству. Можна лише вітати позицію Арсенія Яценюка, який не став на шлях правового нігілізму, продемонструвавши нову якість в українській політиці. Взагалі поточна риторика Юлії Тимошенко не відрізняється від минулорічних політичних послань Януковича – вона, як і він, позиціонує уряд як єдиний осередок стабільності в країні, засуджує доцільність проведення дочасних виборів і готова до будь-яких політичних конфігурацій аби вберегти посаду. Збереження посади це ж такий вагомий ресурс для «покращення життя країни» – поборолись з інфляцією шляхом гальмування бюджетних виплат і потрібно під кінець року все-таки прийняти зміни до бюджету поточного року (які, нагадуємо, мусили бути прийняті ще в березні) щоб узаконити «доцільні» напрямки їх ефективного використання за три бюджетні місяці, що залишились; ще потрібно забити кошти на потрібні статті у бюджеті наступного року; треба встигнути розставити побільше своїх людей і не забути при цьому про УкрТатНафту; і ще б якось зняти вершки з управління державними корпоративними правами одинадцяти великих підприємств, які уряд перепорядкував собі, серед іншого: Одеського припортового заводу, “Турбоатому”, заводу “Маяк”, суднобудівної компанії “Море” і “Укртелекому”.
Напрошується питання чи цей парламент, який є найменш дієвим органом державної влади і цілковито не виправдовує своїх представницьких функцій, працює в інтересах українських виборців? Можливо, вже й не так дивно звучать повідомлення журналістів, які ніколи не були помічені у симпатіях до Президента, про курування парламентської працьовитості останніх тижнів першим заступником глави адміністрації президента Росії. Зрозуміло, що Віктор Ющенко давно «неугодний» Москві через надмірну ініціативність у ствердженні самоідентифікації українців, але чому ж він так завинив як перед ПР так і БЮТом? Цікаво, що ПР і БЮТ після російської військової агресії проти Грузії об’єднала серед іншого саме турбота про дружність відносин з нашим північно-східним стратегічним партнером. Якщо вірити заявам прем’єр міністра, то наші журналісти сильно помиляються – всупереч їх припущенням про незахищеність українського інформаційного простору ми не лише добре його захищаємо, але навіть завдаємо грізних інформаційних ударів проти Росії: «Тому що коли якимось країнам оголошується інформаційна війна і коли країни ображаються і принижуються, то, безперечно, Україна чекає удару у відповідь. І тому за все, що відбувається поганого у відносинах між Україною і Росією, я думаю, що персональну відповідальність несе Віктор Ющенко, президент України». Росії, мабуть дуже приємно, що її інтереси в Україні «заради добросусідських відносин» захищають тепер аж три парламентські сили. Може й справді Ющенко діє всупереч інтересам України відмовляючись міняти суверенітет на «дешевий газ»?
Великим прагматикам можна було б порадити зяглянути на якихось півсторіччя у майбутнє. Обмеженість ресурсів нафти і газу змушують світ широко запроваджувати джерела альтернативної енергетики, що очевидно в перспективі призведе до втрати постачальниками вуглеводнів свого геополітичного значення. Чи ж є тоді відповідальною позицією перед майбутніми поколіннями зраджувати українську ідею заради короткострокових особистих майнових інтересів. Чому потрібно щоб ситуація зайшла так далеко аби врешті наша приспана патріотична інтелігенця зрозуміла хто саме в українському політикумі відстоює національні стратегічні інтереси? Звичайно, до деякої міри це провина Президента, який не зумів згуртувати навколо себе авторитетних громадських діячів, що могли б надати йому відчутну публічну підтримку і відстоювати фундаментальні патріотичні позиції. З цієї ситуації Президенту потрібно робити висновки, кардинально змінюючи кадрову політику. Відчувається, що громадська спільнота глибоко занепокоєна кулуарним режимом переформатування держави та цинічною безпринциповістю політичного опортунізму і вона готова стати опорою в боротьбі за захист української державності, але Президент повинен зробити крок назустріч суспільству для відновлення моральної легітимності та довіри до нього особисто і його ініціатив. Втім, за будь-яких умов, це зовсім не знімає відповідальності з нас з вами не допустити кланового державного перевороту – знову, як і на Майдані, потрібно відстоювати свої ідеали, а не особистостей.