Усі надзвичайно втомлені від подій останніх років, від відсутності руху на шляху започаткованому Помаранчевою революцією, від відсутності предметної конструктивної соціальної дискусії, від беззмістовного ламенту і шуму, а, особливо, від блакитно-помаранчевого клінчу. Здається, усі чекають на бажану розв’язку, якою б мали стати дострокові вибори. Втім, перебіг передвиборної кампанії також дуже розчаровує. Регіони вперто продовжують свою наперсточну гру в те “як розвести лохів”, очищення НСНУ програє рекламі будь-якого прального засобу, а риторику БЮТу важко сприймати без цинізму.

Не будемо вести мови про сам виборчий закон, який не витримує жодної критики, зупинимось лише на окремих концептуальних аспектах виборчої кампанії. Одним з найпринциповіших є формування виборчих списків. Перелік критичних зауважень, які можна висловлювати з даного приводу є безмежним, та, навіть, один приклад буде здатним викрити ілюзорність демократичного вибору в сучасній Україні, а саме – масовість потрапляння в списки осіб, яких в жодному випадку не можна назвати громадськими діячами. Люди змушені голосувати за тих, кого вони не знають, і хто нічого для цих людей і для держави за своє життя не зробив. Таким чином в парламент проходять «найдостойніші» секретарки, водії, директори, власники, співвласники, бізнес-партнери, ср*колизи, родичі, коханки, охоронці, протеже, і т.п. Чи будуть вони представляти інтереси хоч якоїсь частини населення чи лише вирішувати справи своїх патронів і власні, користуючись владним становищем? Питання не риторичне, бо вони «не можуть ризикувати своїм майбутнім».

Нова реальність комерціалізованої політики показує, що «принципові» позиції політичних партій вже багато років визначають соціологічні опитування. Політикам байдуже що говорити – головне щоб ці слова подобались населенню. Оскільки ж громадська думка з багатьох питань має здатність суттєво коливатись залежно від медійного впливу, то відповідним чином «флюгерують» і партійні лінії. Звичайно, не має нічого поганого в тому щоб тримати руку на пульсі життя країни завдяки методам соціології, вивчати запити населення, визначати найбільш актуальні проблеми. Втім, можна вважати гріхом підміну спрощеними емоційними реакціями, відображеними в соцопитуваннях, справжньої роботи з вирішення проблем в інтересах держави. Політики мусять пам’ятати про відповідальність свого лідерства. Вони мусять йти в ногу з народом, але на крок попереду щоб могти вести його в певному напрямку, задавати тональність, ритм суспільного життя. Інакше вони будуть йти на повідку «найменшого знаменника», а це гальмуватиме поступ країни. А маємо те, що від імені народу говорять усі, від власного ж – ніхто.

В сучасному демократичному світі, де людство поступово відкидує етнічні та релігійні стереотипи і прагне до гармонізації протилежностей, існування політичних партій, взагалі, поступово втрачає будь-який сенс, оскільки вони не можуть запропонувати суспільству інших ідеологій окрім аполітичної та анаціональної прагматичності. В демократичному світі минає час коли народи воювали за Бога, віру, і державу, тепер кожен воює за себе, а війна йде за залучення інвестицій в економіку і зброєю в цій війні є конкурентноспроможність держави, регіону, громади, людини. Прагматичність як соціальну цінність та ідею просуває передусім великий бізнес, використовуючи політичні партії як ширму. Стаємо свідками цього і в Україні, бо найбільш пропагованою сьогодні є ідеологія «повного холодильника». Позаяк ця ідеологія ставить країну на шлях повного краху державності. Бідну людину найлегше приспати казками про багатство. Тому й маємо ситуацію, коли за бюджетом “національного розкрадання” вся країна працює на збагачення “вибраних”. Що й казати, уся політична історія людства це боротьба за крихти зі столу панів цього світу. Пройде ще немало часу поки люди усвідомлять, що якість їх життя визначає не наповненість їх гаманця, а, на перший погляд ефимерне, поняття щастя. Тому нам гостро потрібний політичний рух який здатний мобілізувати духовний потенціал народу і спрямувати його енергію на якісні перетворення суспільного життя. Боюсь, що це станеться не скоро. А до того часу усі нації світу, українці не є виключенням, працюватимуть над заповненням золотом банківських сховищ своїх володарів. Електорат споживачів – perpetum mobile демократії капіталізму.

Відсутність в Україні об’єктивної професійної журналістики в умовах медіа диктатури фінансованої декількома кланами спонсорів перетворює ЗМІ в ретранслятори брехні, жодного шансу не залишаючи людям розібратись в політичній ситуації. В таких умовах можна легко маскувати дії з прискореного розкрадання країни роздмухуванням питань, які емоційним димом затуманюють очі електорату, таких як мова, НАТО чи питання відновлення справедливості щодо воїнів УПА. Замість незаангажованої аналітики передвиборчі ефіри телеканалів заповнені політичною рекламою з міфічними кризами і легендарними героями-рятувальниками, яких ніхто ніде не бачив крім екранів телефізора, емоційними апеляціями до боязні хаосу та малюванням золотих гір. Уряд, який за рік перебуванні при владі не озброївся програмою діяльності і не провівши жодих реформ, звітує про економічні досягнення. Неймовірно, але це українська дійсність. В решті світу, для того щоб пишатися результатами, треба, насамперед, провести хоч якусь роботу для їх досягнення. Український же уряд вирішує питання особистого благополуччя за рахунок усієї держави. Очевидно, люди не здатні мислити логічно лише тоді, коли їх переповнюють емоції. Переконуємось, що незважаючи на твердження експертів, що політична реклама в медіа не є ефективною, практика доводить протилежне. Дворічна пропагандистська робота партій правлячої коаліції зі знищення небажених для них досягнень Помаранчевої революції все-таки призвела до підриву довіри людей до інститутів влади, втрати інтересу до діалогу з владою, до ігнорування влади, неповаги і нехтування законами.

В 2006 “помаранчеві” були покарані за те, що не виконали своїх обіцянок. На жаль, усі прогнози і перебіг передвиборчої кампанії вказують на те, що Партія Регіонів за порушення своїх обіцянок і антинародну політику, здається, покараною не буде. Очевидно, електорат “біло-блакитних” менш вимогливий ніж “помаранчевих”. Логічні аргументи, якими б потужними вони не були, не працюють щодо електорату біло-блакитних. Уряд Януковича, вже в черговий раз дискредитував себе на всіх напрямах, але виборець вперто вибачає йому цей повний “стабілізєц”. І такий стан справ не пояснюється лише недоступністю інформації, вдалими виборчими технологіями регіоналів, підтримкою мас-медіа, чи харизмою лідерів. Ймовірно, така підтримка базується на стереотипах і менталітеті, властивих виборцям “біло-блакитних”. Для підтримкм цих стереотипів у хід передвиборчої гонки запускаються усі можливі засоби. Чого варта відверта провокативність тисяч щоденних повторів по всій Україні фрази про провальний характер Помаранчевої революції, повернення з небуття референдуму про мови, ненависні коментарі з приводу ОУН-УПА, експлуатація сентиментів частини населення за визначеністю влади в радянський період і протиставлення того, що в світі називають демократичним плюралізмом, а в роликах Регіонів – сварками, колотнечами і нестабільністю. Часи змінюються, методи ж ті самі – методи розколу країни для приховання своїх кримінальних оборудок з розкрадання Україи.

Поряд з усім негативом, ця виборча компанія демонструє і певні відчутні зміни. Ці вибори відбуваються вже в атмосфері більш позитивної мобілізації соціального ресурсу й ефективнішого його використання. Це задає певну тенденцію на майбутнє, яка в перспективі приведе до того, що результатом виборів в країні ставатиме не заміна частини д*п у владних кріслах, а конструктивний діалог про майбутнє України.

Як би цього не заперечували критикани і аналітикани, окремі партії почали апелювати до людей ІДЕЯМИ, а не гаслами. І мусимо визнати, що, навіть, попри те, що новаторськими їх часто не назвеш, реалізація хоча б однієї з них могла б дати величезний позитивний поштовх усій країні й на багато років вперед. До моїх особистих фаворитів серед цих ідей відноситься обмеження перебування на посаді народного депутата двома каденціями (а ще бажано з ротацією кожних два роки третини депутатів, за американським зразком). Якщо ми не хочемо ще більшої ізоляції влади від суспільства, не хочемо політичних династій і спадковості депутатського крісла, вимушеними свідками чого ми стаємо, як це також відбувається і в багатьох найпоказовіших демократіях світу, то це найвдаліший момент в часі, коли ще суспільство має сили і достатньо впливу на політиків щоб це змінити, а, що важливіше, серед політиків є тих кілька особистостей, які зможуть волю суспільства перетворити в закон. Україні потрібно якнайшвидше оновлювати кадри, а ми на жаль цього не бачимо. Освічені кадри або вибирають працю за кордоном або йдуть в приватний сектор. Публічний сектор, в силу усіх своїх чисельних вад, мало апелює до чесної освіченої людини. Така маленька новела в законодавстві стала б великим трампліном в покращенні соціальної мобільності, без чого Україні ніколи не стати передовою сучасною державою. Серед інших передвиборчих тез, які заслуговують на увагу є вимога декларування доходів і видатків посадовими особами та створення антикорупційного бюро.

Великим позитивом є також те, що помаранчева революція нав’язала політичному бомонду нові правила гри за якими вони змушені грати. Навіть Партія Регіонів «вестернізувалась» й почала вести «правильну» демократичну соціальну риторику.

Звичайно, у цих виборах будуть і переможці і переможені. З кожною з цих ролей також потрібно гідно справитись. В країнах «дорослої» демократії і переможці, які займуть владні крісла, і преможені, які вимушено стануть опозицією, працюватимуть на розбудову держави. Відмінністю між ними буде лише бачення різних шляхів такої розбудови та різний ступінь довіри населення до запропонованих ними шляхів. У взаємодії вони забезпечуватимуть необхідне балансування суспільних інтересів та контроль їх реалізацією. Таким чином, бажаним результатом виборів стало б створення в Україні креативної і відповідальної опозиції, якої в нас за усю історію ВРУ ще не було. Хоча, з усією ймовірністю, в ВРУ 6 скликання на це очікувати завчасно і виключенням вона не стане.

Хочеться вірити, що виборча кампанія підвищить політичну культуру українського суспільства і навчить людей бути відповідальним за свій вибір, позаяк демократія не може існувати без відповідальності. Якщо після виборів до влади прийдуть ті самі злочинці, що роками займали високі крісла, то це наша з вами відповідальність. Якщо людина голосує за злочинців, якщо вона полінувалася розібратися в яких партійних списках є злочинці, якщо вона прикриває очі на злочинне минуле кандидатів через якісь примарні політичні уподобання, якщо вона не усвідомлює значення свого особистого вибору для долі всього суспільства, то це все на її відповідальності і після виборів в неї не буде морального права нарікати на стан справ в державі. Але, на жаль, є дуже і дуже багато людей для яких такі міркування далекі. І кожна чесна людина здивується скільки ще в Україні людей, які в тій чи іншій мірі зацікавлені у владі, яка не діє за законом. Вони не будуть голосувати за ті партії і тих кандидатів, які перекриють шляхи для їх кримінальних оборудок, які не дозволять домовлятись з законом за посередництвом зелених франклінів. Однак, треба визнати, що людей, які звикли змащувати шестерінки механізму влади, в країні більшість. Це сумна українська щоденність і український побут. І це навіть не риса притаманна поколінням “совка”, це епідемія, яка заражає також і молодь. Але нам треба перебороти погану звичку і визволитися від цієї шкідливої залежності заради майбутнього українського суспільства. Слід пам’ятати, що без відчутної громадської підтримки і практичних ініціатив громадян жоден політичний пророк не зможе змінити країну.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.