По всій Україні зводяться нові храми, церкви дорого оздоблюються, священнослужителі запрошуються на усі урочисті події, освячуються владні кабінети, та, на жаль, відповідного духовного розквіту Україна не переживає і, навіть, священнослужителі часто є повним запереченням чеснот, які проповідує Церква (незалежно від конфесії). Зовсім не риторично звучать питання: за які гроші будуються величезні будинки, що ховаються за височезними стінами, за які гроші купуються дорогі авто, одяг, прикраси, чому совість дозволяє отцям зловживати прихильністю парафіян, застосовуючи громадський примус для залучення їх до будівництва маєтків, чому існують прайси на обрядові послуги, тощо?

Крім відродження храмів, Церва в Україні не взяла на себе жодної іншої соціальної місії – ніби-то любов до ближнього не сповідується поза стінами храмів. За поодинокими випадками, Церква повністю провалила місію духовного провідництва та морального виховання, Церква не організовує активну доброчинну діяльність, Церква не займається опікою соціально незахищених громадян. Окрім цього Церква повністю вийшла з-під громадського контролю, а, беручи до уваги кошти, які потрапляють в деякі церковні скарбнички, це явище ганебне. Деякі конфесії зайняли деструктивну позицію в політичних процесах, грубо втручаючись в світську владу, маніпулюючи свідомістю і почуттями своїх послідовників.

Глибоко непокоїть комерціалізація релігійних ритуалів. Якщо в парафії існує прейскурант цін на послуги духівництва (а вони правдоподібно існують в кожній парафії без вийнятку) то слід визнавати таку діяльність комерційною діяльністю. Адже в умовах повної непрозорості руху церковних фінансів стає зовсім незрозуміло чому церква повинна залишатися поза правовим режимом здійснення комерційної діяльності. Якщо церква забула про своє призначення і відійшла від настанов Христа і небесних законів, вимагаючи замість пожертв чітко визначені суми оплати, то, очевидно, вона повинна підпорядковувати свою діяльність законам земним, сплачуючи податки і надаючи відповідну звітність.

На цьому фоні несподівано позитивно виглядають виховальні ініціативи УГКЦ щодо безпеки на дорогах чи роз’яснення римо-католицької церкви щодо “екологічних гріхів”. Це приклади адекватних відповідей Церкви на суспільні запити. Це приклади того, що Церква може бути важливим форумом для вироблення змістовної соціальної політики. Хотілося б щоб таких прикладів побільшало. В той самий час це лише окремі ініціативи, які не характеризують в загальному названі церкви, що як і інші не справляються зі своїми завданнями.

Беззаперечно, суспільство в очікуванні змін всередині Церкви, які допоможуть їй знайти належне місце в сучасному українському суспільстві, як то скрупульознішої кадрової політики, більшої відкритості і прозорості, соціально-виховної активності. Якщо ж церква не виконуватиме своїх функцій та ігноруватиме запити суспільства, то закономірно залишиться на узбіччі суспільного розвитку. Можливо, це буде не найгірший результат – від занепаду Церкви в Західній Європі суспільство не стало ні бездуховнішим, ні менш гуманним, ні більш криміналізованим чи корумпованим.

Ви можете слідкувати за відгукавми до цього допису через RSS 2.0. Коментування припинене.